Читати книгу - "По той бік туману, Сергій Клемін"

Коли Алан Дорн зателефонував своєму приятелю, з яким вони колись разом працювали в невеликій юридичній фірмі, той був настільки здивований дзвінку, що в перші хвилини нічого, окрім «привіт», не зміг вимовити. Рука Макса Зінгера потяглася до цигарок, коли Алан уже вивалював потоки слів, які стосувалися різних дрібниць. Макс пам’ятав, що Алан завжди любив говорити багато і безперервно. То був його стиль, його «коник», його гра. Макс давно йому нагадував, що як тележурналіст Алан Дорн виглядав би набагато краще, ніж юрист. Той завжди жартував у відповідь, мовляв, юристи заробляють все ж таки трохи більше «хлопців з екрану». Цей дзвінок був, як сніг на голову… після двох років повного мовчання.

– Алан, друже, я радий, що ти зателефонував, – нарешті буркнув у слухавку Макс, – стільки часу минуло. Я вже почав забувати, як ти виглядаєш.

– Я теж. Час так швидко летить.

Максу навіть здалося, що Алан не чув його коментарів, продовжуючи розповідати про свої пригоди в офісі, про своє життя тощо. Він говорив запоєм, говорив так, ніби цих двох років не було, і все йшло, як завжди. Макс трохи дивувався, але постарався це приховати. За цей час у нього – Макса Зінгера сталося багато чого не надто приємного: розлучення з дружиною, з якою він прожив майже дванадцять років; нагадування про невиплачені кредити на кругленьку суму, до того ж нещодавно лікарі виявили катаракту, яка призвела до часткового помутніння кришталика. Він вже мовчав про те, що була потрібна дорога операція, і це при тому, що всю цю атмосферу лікарні з людьми в білих халатах він не міг терпіти. Але про це хотілося мовчати. Одним словом, він вже не той, що два роки тому, проте дзвінку приятеля був радий. Слова продовжували литися в слухавку. Несподівано тон Алана змінився; здавалося, навіть звуки він почав вимовляти якось інакше.

– Слухай, я тут рік тому купив невеликий будиночок на острові святої Ніни. Це не дуже далеко від узбережжя. Хоча… Тихий океан…

– Нічого собі, – пожвавішав Макс, – ну, ти даєш!

– Я там майже не буваю, як виявилось. Будинок пустує. Ти як дивишся приїхати, пожити там? – запитав Алан. – Жодних грошей не треба. Просто пожити. Я ще не скоро туди приїду.

Макс задумливо почухав потилицю.

– Я не знаю, зараз жовтень, не найкращий час для відпусток. До того ж у мене робота. Турботи. Адже я тобі не казав...

Алан м’яко перебив його.

– Я все розумію. Але якщо ти передумаєш… я просто не хочу, щоб будинок пустував. Сам не знаю, навіщо його купив. Він мені коштував справжні копійки.

– Добре, якщо щось зміниться, я тобі обов’язково зателефоную, – відповів Макс, і відчув, що в голосі Алана було хвилювання.

Чекати Алану довелося недовго. Буквально через пару днів Макса виперли в двомісячну неоплачувану відпустку, оскільки фірма «Ваш правовий компас» опинилась у дуже скрутному фінансовому становищі, що призвело до скорочення і без того нечисленного штату співробітників. Зінгера не звільнили, але відпустка в жовтні, хоч як дивно це не здавалося, вимушена міра. Одним словом, недовго думаючи, він вирішив передзвонити Алану і прийняти його запрошення. Можливо, за цей час він подумає про іншу роботу, можливо, навіть змінить рід своєї діяльності: всяке буває в таких ситуаціях; іноді це – шлях до чогось нового. Він таке іноді спостерігав на прикладі своїх знайомих: дизайнери ставали топовими менеджерами, менеджери – письменниками та акторами, актори – дизайнерами. Таке буває. Алан зрадів, як дитя; його голос дзвенів, наче дзвіночок: він явно не очікував, що Макс прийме його пропозицію.

За кілька днів співробітник фірми «Ваш правовий компас» Макс Зінгер уже сидів у м’якому пасажирському кріслі невеликого турбогвинтового літака, в якому летіло ще вісім людей. Летіти було лише кілька годин. Літак злегка струшувало. Сіре небо, легкий вітерець, десь далеко неквапливо тягнулися темні хмари, навперебій верещали морські птахи. Під літаком розпростерся Тихий океан – величний, спокійний і майже нескінченний. Макс задумливо дивився в ілюмінатор; його не відпускала думка, що Алан лише в останній момент розповів про те, що в сезон дощів (зазвичай у жовтні) острів наповнюють полчища дрібних червоних крабів, які сотнями тисяч повзуть у бік води, щоб відкласти там яйця. Чому він про це не сказав раніше? Виглядало це трохи дивно. Втім, навіть якби він повідомив своєчасно, навряд чи це змінило б рішучість Зінгера зірватися і полетіти на острів. До того ж Алан підкреслив, що ці ракоподібні абсолютно безпечні для людини – харчуються вони, як правило, листям, фруктами, падлом та молюсками. Макс десь читав, що на острові Різдва, що неподалік Австралії, є щось подібне. Деякі туристи навіть спеціально прилітають, щоб подивитись на міграцію численних червоних «негідників». Нерест для них – річ важлива. Вони вилазять із нір і пруться до води. Мешканці намагаються їм не заважати.

Макс глибоко видихнув і окинув поглядом із ілюмінатора сіру смугу океану. Він побачив, як внизу пролітали білі плями, які нагадували популярних в цих краях чорнобрових альбатросів. Ці мисливці могли тримати в своїх пазурах відразу кілька рибин. Тільки подумати, одразу кілька рибин!

Макс торкнувся обличчям ілюмінатора.

Втім, нині альбатросам, як і багатьом іншим морським птахам, доводиться летіти значно далі від рідних берегів, щоб прогодувати свої сім’ї. Все це через глобальну зміну клімату, викликану, як патякають в телепередачах, великим спалюванням викопного палива. Так, Макс змушений з цим погодитися, людина стала причиною накопичення сонячного тепла в атмосфері та масового викиду парникових газів. Все це впливає на поведінку та масові міграції морських мешканців, птахів, ссавців, і доводить аж до того, що утворюються так звані мертві зони в морях. Він десь читав про це. Низький рівень кисню, з підкисленням та підвищенням температури води ні до чого хорошого не ведуть. Тварини за це спасибі людям не скажуть; хіба медузи, яких стало в теплих водах значно більше. Макс постарався відігнати ці думки. Сумно все це. Мертві зони, аномалії, вимушені міграції… сумно.