Читати книгу - "По той бік туману, Сергій Клемін"

– Схоже, ці дошки скоро прогризуть.

На жінці не було обличчя.

– Це кінець? Вони будуть тут?

Однак у цей момент погляд Макса впав на кутову шліфувальну машину, яка валялася у темній частині підвалу.

– Здається, маю ідею!

Перша дошка правого цокольного вікна відвалилася і через дірку проліз невеликий, але дуже нахабний краб. Він буквально впав до ніг Віри, як несправна дитяча іграшка, і одразу був розбитий граблями. Макс узяв у руки шліфувальну машину, яка важила не менше двох кілограмів, і уважно придивився до диска. Залишившись задоволеним побаченим, він встромив вилку в розетку. Машина зашуміла, піднявся сірий пил. Макс усміхнувся, але в його погляді не було нічого доброго. Не встигла Віра повернутись, як на неї ззаду спробував кинутися ще один краб, який у цей момент встиг пролізти через щілину у розбитому вікні. Вона машинально відскочила. Краб упав на підлогу. Макс увімкнув шліфувальну машину, і диск, що обертається, з легкістю і хрускотом переполовинив краба, який залив білою рідиною підлогу. Радість була недовгою. Частина вхідних дверей була розгризана, і через нижню дірку багатоніжки з клешнями одна за одною почали проповзати на майданчик. Одна за одною. Вони безпорадно скочувалися вниз сходами, і шліфувальна машина перетворювала кожну тушку на дві половинки. Одна за одною. Їх ставало більше. Макс відчував, що починає втомлюватися. Він намагався не пропустити жодного чудовиська, але й істоти тепер частіще його ранили своїми клішнями. Червоні плями на руках і ногах ставали більше і перетворювалися на одну велику огидну рану. Але Макс продовжував робити свою «справу». Одні лізли через двері, інші випадали з вікна. Друга дошка, що утримувала ліве цокольне вікно, ледве трималася. От-от і вони полізуть з лівого боку. Віра також з усіх сил змахувала ключкою, намагаючись якнайсильніше розбити черговий червоний панцир, проте з кожним новим рухом їй ставало це робити важче. Її ноги та руки також були в крові. Вона кричала, кричала так голосно, поки мала сили. Макс розумів, що вони протягнуть недовго: дюжини крабів наповнювали підвал швидше, ніж його машина встигала їх «ламати». Від того, що він бачив, у його жилах холоділа кров.

Все закінчилося дуже швидко.

Краби прийнялися за свій новий обід.

Підвал відкрили за кілька днів, коли туман зійшов нанівець, а більшість крабів поповзло в бік океану. В обгризаних скелетах, знайдених біля сходів, важко було розпізнати Макса і Віру, більше того, важко було розпізнати чоловіка і жінку: криваві рештки купою лежали на тлі численних розколотих карапаксів. Сморід стояв нестерпний. У підвалі прибрали досить швидко: на острові намічалося велике свято, слід було всюди навести лад.

Після восьмої вечора життя на вулицях поверталося у своє колишнє русло. Люди обережно почали виходити зі своїх будинків, підвалів та бункерів: з’являлися велосипедисти, перехожі та торговці біля будинків. Останніх крабів виловлювали і готували як вечерю. Весела метушня панувала на кухнях та в дворах.

Вологість повітря потроху спадала.

Подружжя Лео і Таня Авербах знову з’явилися на ганку, роздивляючись, як жителі ліниво знімають дошки з вікон, розбирають барикади, наводять прибирання на своїх галявинах. Лео звернув увагу, що будиночок по сусідству знову пустує. Відчинені двері, сміття, розбиті вікна говорили тільки про одне.

– Я так і знав, що він нас не слухатиме, – з жалем у голосі промовив Лео. Таня зітхнула.

– Нове покоління зовсім не хоче слухати старших.

– Ми зробили, що змогли. Тому…

– Так, дорогий.

– Він – добрий хлопець. Як його там?

– Макс Зінгер, – відповіла Таня.

– Так, точно, Зінгер. Він мені дуже сподобався. Шкода, що так сталося.

Таня похитала головою.

– Так, дуже шкода. Був би добрим сусідом. Якби не ці військові, чорт би їх забрав, зі своїми випробуваннями. Вони думають, що найближчі острови та океан це – їхній полігон. І це вже другий рік.

– Ох, не кажи.

– До речі, незабаром свято, а ми ще не готувалися, – зауважила Таня.

– Не поспішай, встигнемо. Всьому свій час.

– Як скажеш.

Старі сиділи на ганку і ще довго про щось неквапливо говорили, спостерігаючи за міріадами зірок у небі. До наступного жовтня попереду ще цілий рік спокійного життя.

Кінець