Читати книгу - "Легенди нескореної зими"

— Объясни мне, Саша… Вот куда уходят деньги, если нет никаких результатов?

— Я готов за все отчитаться… Вот наши записи по расходам, — сказав тим же речитативом Зіна й дістав з-під стола великий зошит, — все тут: сальдо, бульдо…

Єгор косо кинув погляд на гросбух і різко допив своє віскі до дна, притупнувши ніжкою:

— До лампочки! Сколько вы еще будете из меня тянуть бабки?! Вы что — по одному не можете выловить всех этих дебилоидов из майдана и утопить в Днипре?! По одному и — утопить! Это ж так просто!

— Нам не давали такой команды, — пробубнів Зіна.

— Мы привезли тебе сюда больше пятисот классных бойцов, спортсменов! Пятьсот двадцать титушек! Только с Полтавы — больше двухсот! Что они здесь делают?! Водку жрут? Дурь долбят?! Создают массовку?! Они должны работать и давать результат! Ты это понимаешь?!

— Мы — команда! Мы работаем, — продовжував жувати слова Зіна. — Все распоряжения по работе — от самого Виктора Федоровича… Калашников пригнал свежих бойцов. Готовимся. Думаю, скоро будет наступление…

— Тобі не треба думати! — заверещав Єгор і почервонів. — За мої бабки нєфіг думати! — він став очима шукати розуміння у присутніх морданів, але відгук знайшов тільки в очах Машки. Інші ж просто опустили голови.

— Це правда, — єлейним голоском сказала вона. — Нам не треба думати, а треба робити свою роботу…

Єгор враз охолов і заявив, з-під лоба дивлячись на Промокашку:

— Бачу, тут один мужик серед вас, і те, з цицьками…

— У нас много отличных бойцов, — заперечив дещо невдоволено Зіна, по-змовницькому озирнувся і майже пошепки розкрив Єгору таємницю: — Точно говорю: закончатся праздники, мы пойдем в наступление. Все уже решено. Точняк…

Єгор з недовірою закотив очі і сказав роздратовано:

— Сам поведешь на штурм баррикад своих бойцов? Как Чапаев, в первых рядах с шашкою наголо?

— Я?! — здивувався Зіна і поглядом пошукав підтримки у своїх соратників, але ті чомусь повідвертали погляди, навіть мужик з цицьками Машка.

Та враз Зіна став хоробрим, і заявив речитативом:

— Да не фиг делать, поведу. Хватит с этими майданутыми играть в демократию. Мы их быстро раком поставим и очистим Киев от мусора. Просто Федорович слишком добрый, чтобы покончить с этим сразу и навсегда…

Тут політ його пригальмованої патяканини перебили — в намет вломилося двоє тітушок з битками в руках — Мопед і Логопед. Вони були здорові, вгодовані і мало схожі на типових тітушок — молодих і прибитих на голову.

— Зина, — з порога заявив один, — Лом с ментами тут двоих майданутых выловили. Они ходили по Грушевского, вынюхивали. Будешь на товар смотреть?

Зінченко відчув, що потрібно опановувати ситуацію і показувати, хто тут справжній лідер, тому наказав:

— Давай их сюда, сейчас допросим, — і скривив злу гримасу, хоча насправді йому було не до них — швидше б упасти на лежанку і відрубатись.

Єгор відчув, як несподіваний переляк перехоплює йому горло. Він ніколи не зіштовхувався з цими незрозумілими для нього істотами — людьми з Майдану. Для нього це були створіння іншого порядку, інопланетяни, які зазіхнули на його зручно влаштований світ.

У намет заштовхали чоловіка, років 45, інтелігентного вигляду. У нього було подряпане обличчя і зв’язані за спиною руки. Бранець був одягнений у теплу лижну куртку і лижні штани. Він розгублено мружився на світло лампи і намагався роздивитись присутніх. Єгор одразу пересів подалі від освітлення, в темний закуток і прикрив обличчя високим коміром куртки.

— Это — показав пальцем на полоненого Зіна, — не двое. Это одно. Где второе?

— Мусора греются, — махнув рукою Мопед. — И Лом че-то седня разошелся. Лютует, Ломище. Это вам не титушки. Это — «Оплот»!

З вулиці долинали звуки глухих ударів, стишений мат мусорів і тихі окрики людини, яку били.

— А ты че за хрен з бугра? — запитав полоненого Зіна.

Він почав грати на публіку і зараз йому особливо подобалось перед усіма присутніми, особливо перед цим «майданутим», грати роль крутого мужика.

— Людина… — розвів руками майданівець. Він розгублено озирався і щоразу перелякано смикався, ніби біль його товариша з вулиці передавався йому.

— Ты абизяна, — істерично заявив Зіна, притупнув ніжкою і ще й стукнув кулачком по столі.

Він п’яно похитувався і намагався просвердлити, як йому здавалось, пронизливим поглядом бранця, але на того це не справило жодного враження. Утім, Зіна залишився задоволений собою, важко гепнувся на стілець і відкинувся на спинку.

— Ты нэ людына, понимаешь ты это, урод? — заявив, ніби поставив крапку у цій розмові і підтверджуючи сказане сам до себе покивав.

— Я людина, — повторив полонений.

— Нормальні люди сидять по домівках і святкують, — втулила своє суворе слівце Бурсака і краєм ока зиркнула на Єгора. — А ви хороводи водите по майдану. Людям ні сну, ні відпочинку через вас немає! Працювати треба, якщо хочете йти в Європу, а не мітингувати!

— Точно! — погодився Зіна, стверджувально покивав, немов копіював чи самозакоханого Жириновського чи то хрещеного батька з відомого фільму. — А теперь рассказывай, что вы задумали? Почему ты тут лазишь, абизяна?

— Я людина…

— Ты абизяна! — несподівано дзвінко рявкнув Зіна і зірвався на ноги.

Глянув на Єгора, той, відвів погляд і злодійкувато схиливши голову, кілька разів провів ребром долоні собі по горлу. Зіна зрозумів вказівку гостя, кинув Мопеду:

— В Днипро его, — і п’яно впав назад у крісло.

Полонений ошелешено подивився на Зіну, на Мопеда і не повірив своїм вухам:

— Як в Дніпро? Холодно ж!

Мопед ударив його кулаком по нирках і сказав:

— Ты не почувствуешь холода, — і до Логопеда: — прогревай свою шайтан-арбу. Едем на третью точку.

Він смикнув полоненого, розвернув обличчям до виходу і виштовхав з намету. Єгор відкрив обличчя і вирішив нагадати кожному його ролі:

— Марина, — з-під лоба глянув на Промокашку, — насколько я знаю, ты должна водить вот эти все хороводы, про которые так часто говоришь с майданутыми, а не бухать с Зиной. Ты — наши уши и глаза. Поэтому бери ноги в руки и дуй на майдан к своим дружкам… Бегом!

Та стривоженою квочкою ображено зірвалась на ноги і прожогом вибігла з намету. Єгор повернувся до Зіни і його «сподвижників»:

— Страх. Мы должны посеять в них страх! Пленных не отпускать, не отправлять в суды, не передавать ментам, не пиздить их почем зря, а по-тихому спустить — в Днипро кормить рыб! Понятно? — запнувся і обвів поглядом компанію, що залишилась. — Так что займитесь делом, господа, пока дойдет до наступления… Ладно, — звівся. —