Читати книгу - "Поміж злодіїв, Едрієн Янг"

Вест напружився, було видно, як зачепили його ці слова. Не хотілося йому, щоб я знала, що там у них сталося на Совані.

— Я не можу взяти тебе, Фейбл, — повторив він, провівши п’ятірнею по волоссю й опустивши руку.

— Гадаєш, я не дам собі ради?

— Ти чотири роки прожила на Джевалі. Я в курсі, що ти здатна дати собі раду.

— Тоді в чому річ? Сент?

Він утупився у свої черевики, засмикав щелепою.

— Сент — єдиний, хто веде справи на Звуженні, ходить у Безіменне море відтоді, як перекрито шлях Золиним кораблям. Він єдиний законний конкурент крамарям Бастіана. За таке тепле місце будь-який торговець на Звуженні руку собі дасть відрубати — і якщо бодай хтось дізнається, хто ти така, усі намагатимуться використати цей важіль, щоб натиснути на Сента.

Справедливе зауваження. Проте, перш ніж я встигла на нього відповісти, він додав:

— А ще — я не можу на тебе покластися.

— Що?

— Ти щойно намагалася перетягнути мою команду на свій бік проти мене.

— Я… — Мені аж щелепа відвисла.

— Маніпулювала єдиними людьми, яким я довіряю власне життя. Я від них залежу.

— Та ви ж мене навіть не вислухали. Зрозуміло, що, тільки дізнавшись, хто я, вони стали до мене дослухатися.

— Але це не командна робота.

— Тоді навчи мене. — Я глибоко зітхнула.

Вест сунув руки в кишені та хвильку помовчав.

— Якщо дійде до вибору: ми чи Сент — ти обереш Сента.

— Це ще з якого переляку? — Я аж розреготалася. — От він не обрав мене.

— Єдина причина, з якої тобі закортіло на «Жоржину», — це те, що Сент тебе кинув, — не вгавав Вест.

— А єдина причина, з якої ти став капітаном «Жоржини», — це те, що Сент зробив тебе капітаном власного корабля-примари. Неважливо, чому ми опинилися там, де опинилися, Весте. Ми там опинилися. І мені потрібно комусь довірити моє власне життя.

Він стиснув губи в ниточку.

— Ти мені не довіряєш, а я тобі довіряю, — мовила йому стиха.

— Нічого мені довіряти.

Я схрестила руки й відвела погляд.

— Ти повертався.

— Ти про що?

— Я щоночі сиділа на скелі над берегом Джевала, марячи, що ось-ось батькові вітрила замайорять на обрії. Сподівалася, він по мене повернеться. — Помовчала. — Та він не повертався. А ти — так.

Нарешті Вест підвів на мене погляд.

— Я хочу збирати коштовності на «Жоржині». Хочу витягти вас із лап Сента.

Він притулився до стіни й почухав щетину на підборідді.

— По-перше, мені не варто було брати тебе на «Жоржину».

— Як це стосується того, що сталося на Джевалі?

— Цілковито.

— Ти щойно сказав Сентові, що перевіз мене, щоб порятувати власну шкуру.

— Я забрав тебе з Джевала, бо не хотів там залишати, — видихнув Вест. — Не міг тебе там лишати.

І це було перше зі сказаного ним мені, що мало потужну вагу правди.

Намагалася зрозуміти, що коїться у нього в душі, роздивлялася тіні на його обличчі, та, як завжди, було видно лише якісь фрагменти. Завжди окремі риси, а не цілісну людину.

Вест довго мовчав, а тоді ступив крок до мене.

— Я віддам свій голос за те, щоб узяти тебе добувачкою… — Від нього аж жаром війнуло. — …якщо скажеш, що дещо розумієш.

— Що саме?

Він зазирнув мені в очі.

— Мені ні до кого більше немає діла, Фейбл.

Те, що він промовив, заповнило простір між нами, мені аж здалося, ніби стіни зсунулися. Я ж бо таки розуміла, чому він це казав. Це було видно з того, як він іноді, позирнувши на мене, вдивлявся мені в губи. З того, як його голос ставав трохи глибшим, коли вимовляв моє ім’я. Голосуючи за те, щоб узяти мене на корабель, Вест піддавав себе іншому ризику, і зараз він мені це продемонстрував.

— То ти розумієш? — Він очікувально простягнув мені руку.

Це було не просто зізнання. Це була угода.

Я зустрілася з ним поглядом і, узявши за руку, без жодного вагання сказала:

— Розумію.

Роздiл двадцять дев’ятий

Спускаючись доками в темряві, угледіла на «Жоржині» єдиний запалений ліхтар.

Спустілі кораблі погойдувалися в гавані, немов дрімотні велетні, їхні команди напивалися до чортиків у місті, не спали тільки докери, яких найняли сторожити судна. Навіть Узбережжя здавалося безлюдним, геть щезли до всього цікаві личка, що зазвичай визирали з провулків. У темряві Серос ніби змалів, та я в ньому почувалася ще меншою.

Я дійшла до місця, де стояла на якорі «Жоржина», і ноги самі зупинилися перед плямою крові там, де зранку лежали двоє мерців. Її намагалися відмити, та червоне встигло в’їстися в дерево. Це видовище досі стояло перед очима: два тіла, скоцюрблені на сонці. Хто ж вони були? Може, бідняки, ладні не поспати ніч, щоб заробити зайвий мідяк? Прикра смерть — упасти жертвою помсти комусь іншому.

Розгорнена драбина вже чекала на мене, я вхопилася за балясини забинтованими долонями та глипнула вгору. Недавно мені здавалося, ніби я ступаю палубою «Жоржини» востаннє, а тепер цей корабель має стати мені домом. А ця команда — родиною. Ніби вітер змінив напрямок, віщуючи неочікувану бурю, — я відчувала, як змінюється все навколо.

Підтягнулася через леєр, — а всі вже на палубі, зібралися в коло біля штурвала. Оголені щогли стирчали зверху, ніби кістки скелета, верхівками гублячись у темряві нагорі. Розідрані вітрила тепер

лежали, згорнені в сувої.

Я стала біля Вілли. Вест у напруженій позі втупився в палубу. Він погодився, одначе його це не тішило — і ранило мене сильніше, ніж я готова була визнати.

— Ти певна, добувачко? — Вілла прихилилася до мене, штурхнула плечем.

Я глянула на Веста — і той