Читати книгу - "Двійник"

18

— Ви правильно вчинили. Відступили й перебралися до безпечного місця, — сказала Ріццолі.

Мора сиділа за столом і дивилася на брудні папери, які Ріццолі принесла їй зі стоянки. Неохайний стос паперів зі справи Ніккі Веллс — вимазаних, затоптаних у паніці. Навіть зараз, у компанії Ріццолі, Мора відчувала наслідки шоку.

— Знайшли відбитки пальців на дверях? — запитала вона.

— Кілька. Саме ті, які й чекаєш побачити на дверях автомобіля.

Ріццолі підкотила стілець ближче до столу й сіла. Поклала руки на великий живіт, як на полицю. «Мама Ріццолі, вагітна й озброєна, — подумала Мора. — Чи могла я чекати на більш незвичайного рятівника?»

— Скільки ваше авто простояло на паркувальному майданчику? Ви сказали, що приїхали десь о шостій.

— Його могли подряпати й до того, як я приїхала. Дверима для пасажира я користуюся не щодня, тільки коли завантажую покупки чи ще щось таке. Я побачила подряпини сьогодні тільки тому, що авто так стояло. І воно було якраз під ліхтарем.

— Коли ви востаннє дивилися на ті двері?

Мора стиснула долонями скроні.

— Я знаю, що вчора зранку все було гаразд. Коли я виїхала з Мена. Я клала свою валізку на переднє сидіння і помітила б подряпини.

— Гаразд. То вчора ви приїхали додому. Що далі?

— Авто весь день стояло в гаражі. А тоді зранку я поїхала до вас, у «Шредер Плазу».

— І де припаркувалися?

— У гаражі біля управління поліції. За Коламбус-авеню.

— Отже, воно весь день простояло на тій парковці. Поки ми їздили до в’язниці.

— Так.

— Знаєте, там усюди камери.

— Справді? Я не помітила…

— Куди ви поїхали звідти? Після нашого повернення з Фремінґема?

Мора завагалася.

— Док?

— Я їздила до Джойс О’Доннелл. — Вони з Ріццолі зустрілися поглядами. — Не дивіться так на мене. Я мусила з нею побачитися.

— Ви збиралися мені про це розповісти?

— Звісно. Послухайте, мені треба було побільше дізнатися про матір.

Ріццолі відкинулася на спинку стільця, стиснула вуста в пряму лінію. «Вона мною незадоволена, — подумала Мора. — Казала триматися подалі від О’Доннел, а я проігнорувала її пораду».

— І довго ви пробули у неї вдома? — запитала детектив.

— Близько години. Джейн, вона розповіла мені дещо, чого я не знала. Амальтея виросла у Фокс Гарбор. Саме тому Анна їздила у Мен.

— А коли ви поїхали з дому О’Доннел? Що було тоді?

Мора зітхнула.

— Я відразу рушила сюди.

— Не помітили, чи їхав за вами хтось?

— Я не мала підстав роздивлятися. Надто багато всього було на думці.

Вони подивилися одна на одну мовчки: напруга через Морин візит до О’Доннел досі висіла поміж ними.

— Ви знали, що камера не працює? — запитала Ріццолі. — Та, що на вашій стоянці.

Мора засміялася, знизала плечима.

— Знаєте, як нам цього року скоротили бюджет? Камера зламалася кілька місяців тому. З неї мало дроти не стирчать.

— Я про те, що камера мала б відлякати вандалів.

— На жаль, не відлякала.

— Хто ще знає про те, що вона не працює? Усі місцеві працівники, так?

Мора відчула укол відчаю.

— Мені не до вподоби те, на що ви натякаєте. Чимало людей могли помітити, що вона зламана. Копи. Водії катафалків. Усі, хто коли-небудь привозив сюди тіло. Треба просто підняти на неї очі.

— Ви сказали, що коли приїхали сюди, тут стояли дві автівки. Доктора Костаса та Йошими.

— Так.

— А коли ви вийшли, близько восьмої години, їх уже не було.

— Вони поїхали раніше за мене.

— У вас хороші стосунки з ними обома?

Мора недовірливо засміялася.

— Ви жартуєте, так? Бо ваші питання смішні.

— Я сама від них не в захваті.

— Тоді чому питаєте? Ви знаєте доктора Костаса, Джейн. І Йошиму теж. Не можна ставитися до них, як до підозрюваних.

— Вони обидва були на цій стоянці. Проходили повз ваше авто. Доктор Костас пішов першим, за чверть сьома. Йошима — десь за півгодини після нього.

— Ви з ними говорили?

— Вони обидва сказали, що не бачили подряпин на вашому авто. А мали б побачити. Йошима — точно, бо його авто стояло поряд із вашим.

— Ми майже два роки працюємо разом. Я знаю його. І ви теж.

— Нам так здається.

«Джейн, не треба, — подумала Мора. — Не змушуйте мене боятися своїх колег».

— Він працює тут уже вісімнадцять років, — сказала Ріццолі.

— Ейб тут приблизно стільки ж. І Луїз теж.

— Ви знаєте, що Йошима живе сам?

— Я теж.

— Йому сорок вісім років, він ніколи не був одружений, живе сам. Щодня приходить на роботу, а тут — ви, так близько. Ви обоє працюєте з мерцями, з доволі похмурою темою. Це мало б утворити між вами зв’язок. Усі ті жахи, які тільки ви з ним бачите.

Мора подумала про ті години, які вони з Йошимою разом провели в цій кімнаті зі сталевими столами та гострими інструментами. Він завжди наче передчував, що їй потрібно, ще перш ніж вона скаже. Так, між ними був зв’язок, авжеж був, бо вони — команда. Але коли вони знімали свою форму, знімали бахили, виходили за ці двері, обоє поверталися до своїх окремих життів. Вони не спілкувалися, ніколи не ходили разом випити після роботи. «Тут ми подібні, — подумала вона. — Двоє самітників, які зустрічаються тільки над мертвими тілами».

— Послухайте, — зітхнула Ріццолі. — Мені подобається Йошима. Я не хочу навіть думати про це, але мушу на це зважати, щоб робити свою роботу.

— Яку саме? Викликати в мене параною? Джейн, я й так достатньо налякана. Не змушуйте мене боятися людей, яким я маю довіряти. — Мора змела зі столу папери. — Ви закінчили з моїм авто? Я хотіла б поїхати додому.

— Так, ми все зробили. Але я не впевнена, що вам варто їхати додому.

— А що мені робити?

— Є інші варіанти. Можете зупинитися в готелі. Або переночувати в мене на дивані. Я щойно говорила з детективом Баллардом, він сказав, що в нього в будинку є вільна кімната.

— Чому