Читати книгу - "Аутсайдер"

— Нічне жахіття, — буденно мовила Сара, наче тему вже було закрито.

— Ходімо, малі, — Марсі спробувала повторити той самий буденний голос. — До ранку ви спите зі мною.

Дівчата без заперечень пішли з мамою. Марсі влаштувала їх обабіч себе, і вже за п’ять хвилин десятирічна Ґрейсі знову заснула.

— Мамо? — прошепотіла Сара.

— Що, люба?

— Я боюся татового похорону.

— Я теж.

— Не хочу йти, і Ґрейсі теж не хоче.

— Нас таких троє, серденько. Та ми подужаємо. Будемо сміливими. Цього хотілося б твоєму татові.

— Я так за ним сумую, що ні про що інше думати не можу.

Марсі поцілувала Сару в скроню — під тонкою шкірою пульсувала вена.

— Засинай, солоденька.

Зрештою Сара заснула. Марсі лежала без сну між двох доньок, дивилася в стелю і думала про Ґрейс, яка розверталася до вікна в нічному видінні — такому реальному, наче наяву.

І соломинки замість очей.

  4

Невдовзі після третьої ночі (приблизно в ту годину, коли Фред Пітерсон узяв у праву руку приступочку з вітальні, перекинув через ліве плече зашморг і поплентався на задвірок), Джинетт Андерсон прокинулася через переповнений сечовий міхур. Інша половина ліжка виявилася порожньою. Справивши малу нужду, вона спустилася на перший поверх і побачила там Ралфа, який сидів у своєму великому кріслі «Папа Беар» [126] і витріщався в порожній екран телевізора. Вона окинула його пильним жіночим оком і зазначила, що після того, як знайшли тіло Френка Пітерсона, він дуже схуд.

Джинні ніжно поклала йому руку на плече. Ралф, не озираючись, промовив:

— Мені не дають спокою слова Білла Семюелза.

— Які саме?

— У тому то й річ, що не знаю. Як то буває — щось крутиться на язиці, а сказати не сила.

— Про того хлопчика, який викрав фургон?

Ралф переказав їй свою розмову із Семюелзом, коли вони вже лежали в ліжку й готувались вимикати в спальні світло. Переказав не через те, що ця історія відігравала визначну роль в їхній кримінальній справі, а через те, що довга подорож дванадцятирічного хлопця від Нью-Йорка до Ель-Пасо на цілій низці викрадених автівок здавалася доволі неймовірною. Не аж такою неймовірною, щоб про неї написали в журналі «Доля», проте небуденною. «Ото він, певно, ненавидів свого вітчима», — сказала Джинні перед тим, як клацнути вимикачем.

— Мабуть, і справді про того хлопчика, — сказав тепер Ралф. — А ще в тому фургоні знайшли клаптик паперу. Я хотів дістати трохи більше інформації, та якось закрутився в тому гармидері й забув. Не пригадую, щоб я тобі про це розповідав.

Вона всміхнулась і скуйовдила йому волосся, що (як і тіло під піжамою) здавалося тоншим, ніж навесні.

— Та, власне, розповідав. Казав, що той клаптик може бути уривком якогось меню «на винос».

— Я певен, що знайду його в речдоках.

— І це ти мені теж казав, серденько.

— Мабуть, піду завтра до відділка й зазирну в сховище. Сподіваюся, це допоможе зрозуміти, що такого сказав мені Білл.

— Гарна думка, як на мене. Час тобі зайнятись іще чимось, окрім як супитись, мов чорна хмара. До речі, я знайшла й перечитала ту історію По. Оповідач каже, що коли вчився в школі, то, типу, заправляв балом. Але потім з’явився другий хлопчик — із таким самим ім’ям.

Ралф узяв її руку й неуважливо поцілував.

— Поки досить правдоподібно. Вільям Вілсон — не таке поширене ім’я, як Джо Сміт, та, з іншого боку, це й не Збіґнєв Бжезинський.

— Так, але згодом оповідач дізнається, що дата народження в них також збігається, а ще вони носять схожий одяг. Найгірше, що вони і зовні чимось схожі. Люди їх плутають. Нічого не нагадує?

— Нагадує.

— Так от, Вільям Вілсон Номер Один і далі часто зустрічається з Вільямом Вілсоном Номер Два, і ці зустрічі зав­жди погано закінчуються саме для Номера Один, який зрештою стає злочинцем і звинувачує в усьому Номера Два. Поки все зрозуміло?

— Враховуючи те, що зараз чверть на четверту ранку, я досить непогано вправляюся.

— Отже, врешті-решт Вільям Вілсон Номер Один проштрикнув мечем Вільяма Вілсона Номер Два, от тільки коли глянув у дзеркало, то побачив, що заколов сам себе.

— Певно, тому, що другого Вільяма Вілсона ніколи не існувало.

— Але ж існував. Багато хто бачив другого Вілсона. Та врешті Вільям Вілсон Номер Один почав галюцинувати і вчинив самогубство. Тому що не міг більше терпіти цієї подвійності, я так гадаю.

Джинні очікувала, що чоловік почне глузувати, але натомість він кивнув.

— Окей, цілком логічно. Збіса непоганий психологічний трактат, насправді. Особливо як на… коли то було? Середи­на дев’ятнадцятого століття?

— Щось таке. У мене в коледжі була дисципліна під назвою «Американська готика», ми перечитали багато оповідань По, і це також. Викладач казав, що люди часто помилково вважають, наче По писав фантастичні оповідання про надприродне, коли насправді він писав реалістичні історії про психопатології.

— Але це було ще до дактилоскопії та ДНК-тестів, — усміхнувшись, відповів Ралф. — Ходімо в ліжко. Мабуть, тепер я вже зможу заснути.

Але жінка не пускала.

— Хочу в тебе дещо запитати, любий. Може, тому, що зараз пізно й ми тут сам на сам. Якщо ти з мене сміятимешся, то тебе ніхто не почує, проте, будь ласка, не смійся, бо я засмучуся.

— Не сміятимусь.

— Ти можеш.

— Не буду.

— Ти переповів мені історію Білла про сліди, що просто обірвалися серед пустелі, переповів свою історію про личинок, що якось потрапили в канталупу, та ви обоє говорили метафорами. Так само й оповідання По — метафора для розщепленої особистості… так принаймні говорив мій викладач у коледжі. Але якщо прибрати всі метафори, що лишиться?

— Не знаю.

— Незбагненне, — сказала Джинні. — Тож питання в мене дуже просте. Що як єдина відповідь на загадку з двома Террі — щось надприродне?

Ралф не засміявся. У нього не було бажання сміятися. Надто пізня ніч зараз була для сміху. Чи надто ранній ранок. У всякому разі — занадто.

— У надприродне я не вірю. Ані в привидів, ані в янголів, ані в божественну сутність Ісуса Христа. Звісно, я ходжу до церкви, але тільки через те, що там тихо, тож я маю змогу прислухатися до самого себе. А також тому, що цього від мене очікує суспільство. Підозрюю, що ти ходиш до церкви з тої самої причини. Або через Дерека.

— Хотілося б мені вірити в Бога, — мовила Джинні, — бо я не вірю, що після смерті нам кінець, хоч така думка і врівноважує рівняння — оскільки ми прийшли з темряви, то було би поетично припускати, що в темряву ми й вертаємось. Але я вірю в зірки і в нескінченність всесвіту. У велике Потойбіччя. Я, зі свого боку, вірю, що навіть у жмені піску всесвітів іще більше, бо нескінченність працює в обох напрямках. Я вірю, що за кожною усвідомленою думкою в моїй голові шикується ще дюжина. Вірю в мою свідомість