Читати книгу - "Аутсайдер"

— Одна суттєва відмінність, — сказав Ралф. — У твоїй істо­рії про сліди жінка мала змогу вірити, що її чоловік усе одно десь є, живий. Усе життя могла в це вірити, поки з молодої нареченої не перетвориться на літню пані. Але коли Марсі дійшла до місця, де обривалися сліди її чоловіка, то Террі був там — лежав мертвий на тротуарі. Якщо вірити некрологу в сьогоднішній газеті, завтра вона його хова­тиме. Мабуть, на похорон прийде тільки вона з дівчатками. Тобто якщо не рахувати п’ятдесяти стерв’ятників- новинарів, які закидатимуть її питаннями та клацатимуть об’єкти­вами з-за паркану.

Семюелз зітхнув.

— Годі. Піду ліпше додому. Я розповів тобі про того хлопця, його, до речі, звати Мерлін Кессіді, і бачу, що ти більше нічого слухати не хочеш.

— Ні, стривай, присядь іще на хвильку, — попросив Ралф. — Ти мені розповів байку, і я тобі одну таку розкажу. Тільки не з «паранормального» журналу. А з власного досвіду. Кожне слово — правда.

Семюелз знов опустився на лаву.

— Коли я був малим, — почав Ралф, — мав десять чи одинадцять рочків, приблизно стільки ж, як Френку Пітерсону, мама часом приносила з фермерського ринку канталупи, якщо був сезон. Тоді я обожнював канталупи. У них такий солодкий, насичений смак, навіть у кавуна він не настільки яскравий. Отже, якось вона принесла додому в плетеній торбині три чи чотири канталупи, і я спитав, чи можна мені шматочок. «Звісно, — відповіла вона, — тільки не забудь вичистити насіння в раковину». Особливої потреби нагадувати не було, бо на той час я вже тих динь багацько попорізав. Ти ще мене слухаєш?

— Угу. Ти, мабуть, порізався, правильно гадаю?

— Ні, та мама вирішила, що таки порізався, бо закричав я так, що, певно, чули всі сусіди. Вона примчала на кухню, а я просто вказав на канталупу, що лежала на стільниці, розрізана навпіл. У ній було повно личинок і мух. Вони звивалися й роїлися єдиним кодлом, тямиш? Мама дістала «Рейд» [124] і побризкала тих, що вивалилися на стільницю. Потім узяла кухонний рушник, загорнула в нього половинки дині й викинула їх у помийне відро на задвірку. Відтоді я навіть дивитися на канталупи не можу, не те що їсти. Отака моя метафора на Террі Мейтленда, Білле. На вигляд із канталупою все було гаразд. Не м’яка, не прогнила, шкірка ціла. Ті комахи не мали жодного шансу пролізти всередину, та якось пролізли.

— Нахер твою канталупу, — сказав Семюелз, — і нахер твою метафору. Я йду додому. Ралфе, подумай, перш ніж кидати роботу, окей? Твоя дружина сказала, що я виходжу з гри, поки Джонні К’ю Паблік не встиг мене звільнити, і, певно, таки її правда, але тобі ж не треба мати справу з виборцями. Тільки з трьома копами на пенсії — нашою міською пародією на комісію з внутрішніх розслідувань, і з психіатром, що жебрає муніципальні шекелі на лікарську практику, яка вже на божій дорозі. Але є ще один аспект. Якщо ти звільнишся, то народ отримає ще більше приводів вважати, що ми маком сіли.

Ралф утупився в нього очима, а тоді засміявся. Сміх був щирий — реготливі черги, що підіймалися з самого живота:

— Але ж ми сіли! Невже ти й досі цього не второпав, Білле? Сіли, і то з тріском. Купили канталупу, бо на вигляд це була хороша диня, але коли розрізали її на очах у цілого міста, там виявилося повно хробаків. Бозна-як вони туди потрапили, та якось потрапили.

Семюелз поплентався до дверей на кухню. Прочинив сітчасті двері, тоді різко крутнувся назад. Чубчик хвацько застрибав із боку в бік. Білл тицьнув пальцем на каркас.

— То був горобець, чорт його забирай!

  3

Невдовзі після півночі (приблизно в ту годину, коли останній член родини Пітерсонів за допомогою Вікіпедії вчився в’язати зашморг), Марсі Мейтленд прокинулася від криків, що лунали зі спальні старшої дочки. Спочатку кричала Ґрейс (мати завжди пізнає дітей по голосу), та потім до неї приєдналася Сара, утворивши жаский ансамбль на два голоси. Сьогодні дівчатка вперше не ночували в спальні, яку Марсі колись ділила з Террі, але дітлахи, природно, влаштувались на одному дитячому ліжку — Марсі підо­зрювала, що так іще довго триватиме. І це було нормально.

Ненормальними були крики.

Марсі не пам’ятала, як бігла коридором до спальні Сари. Пам’ятала тільки, як підвелася з ліжка, а тоді вже стояла в прочинених дверях Сариної кімнати і споглядала дочок. Дівчата сиділи на ліжку струнко, як тополі, вчепившись одна в одну при світлі повного липневого місяця, що зазирав крізь шибку.

— Що? — спитала Марсі, шукаючи очима непроханих гостей.

Спершу вона вирішила, що він (ясна річ, що це був він) скоцюрбився в кутку, але то була лише купа ношених свет­рів, футболок і кросівок.

— Це все вона! — закричала Сара. — Це все Ґрейсі! Сказала, що бачила чоловіка! Боже, мамо, вона так мене перелякала.

Марсі сіла на ліжко, випручила молодшу доньку із Сариних обіймів і пригорнула Ґрейс до себе. Марсі без упину озиралася. Може, він сидить у стінній шафі? Хтозна, бо ж двері-гармошка зачинені. Сховався туди, зачувши, що вона йде до дівчат. Чи він під ліжком? Загата дитячих страхів прорвалася, і Марсі все чекала, що ось-ось її схопить за литку чиясь рука. А в іншій руці буде ніж.

— Ґрейсі? Ґрейс? Кого ти бачила? Де він був?

Ридання заважали Ґрейс відповісти, але вона вказала на вікно.

Марсі пішла туди, на кожному кроці коліна підломлювались. Цікаво, чи пильнують їхній будинок поліцейські? Гові сказав, що патруль іще деякий час регулярно навідуватиметься до їхньої оселі, але ж це не означає, що тут весь час перебувають копи. Окрім того, вікно в спальні Сари (та й вікна в усіх їхніх спальнях) виходило на задвірок або бічне подвір’я між їхнім будинком та оселею Ґандерсонів. А Ґандерсони саме поїхали з міста у відпустку.

Вікно було замкнене. Подвір’я… здавалося, кожна окрема травинка відкидає тінь у місячному сяйві… на по­двір’ї — нікого.

Марсі повернулася до ліжка, сіла й пригладила скуйовджене та спітніле волосся Ґрейс.

— Саро? Ти щось бачила?

— Я…

Сара замислилась. Вона обіймала Ґрейс, яка схлипувала, уткнувшись у плече старшої сестри.

— Ні. Мені, мабуть, здалося, що бачила, на якусь хвильку, але це через те, що вона все кричала: «Чоловік, чоловік!» Нікого там не було, — і до Ґрейс: — Нікого, Ґрейсі. Справді.

— Серденько, тобі привидівся поганий сон, — сказала Марсі й подумала: «Певно, перший із багатьох».

— Він був там, — прошепотіла Ґрейсі.

— То він, мабуть, уміє літати, — сказала Сара з дивовижною розсудливістю — як на людину, яку щойно переляком вихопили зі сну. — Бо ми на другому поверсі, сама знаєш.

— Мені байдуже. Я його бачила. І волосся в нього було чорне, коротке і стояло сторчма. Обличчя грудкувате, наче з «Плей-Доу» [125]. І соломинки замість