Читати книгу - "Таємничий острів"

Нескінченними зусиллями зробили ручну пилку, так звану ножівку. Зрештою її змайстрували, і, спрямована сильною рукою, вона прекрасно різала деревину й уздовж і впоперек. За допомогою пилки наробили столів, стільчиків, ослонів, шаф і обставили цими меблями головні кімнати; спорудили ліжка, але єдиною постільною приналежністю в кожного був матрац із прибережника. Прекрасний вигляд мала тепер кухня з її багатоярусними полицями і розставленим на них різноманітним глиняним начинням, з цегляною грубкою і навіть зі шматками пемзи для чищення посуду; Наб священнодіяв там, немов хімік у своїй лабораторії.

Незабаром столяри стали теслями: після того як був створений за допомогою вибуху новий водостік, виникла потреба у спорудженні двох мостів, — один на плато Круговиду, інший на березі моря. Адже тепер і плато, і берег перетинав швидкий потік, через який доводилося перебиратися, щоб потрапити до північної частини острова. Бажаючи уникнути переправи, колоністи хоч-не-хоч робили великий гак і обгинали плато з західного боку, доходячи до самих витоків Червоного струмка. Простіше за все було перекинути два містки довжиною двадцять — двадцять п’ять футів; для наведення їх треба було кілька стовбурів дерев, абияк обтесаних сокирою. Це зайняло кілька днів, а як тільки мости зробили, Наб і Пенкроф скористалися ними для подорожі до устричної обмілини, яку свого часу відкрив Герберт. Вони прихопили із собою грубо зроблений візок, що замінив колишню незручну плетінку, і привезли з обмілини кілька тисяч устриць, які швидко прижилися на новому місці. Серед підводних скель, біля гирла ріки Віддяки, з’явилася нова устрична колонія. Устриці були чудові на смак, і в Гранітному палаці щодня ласували ними.

Як бачите, острів Лінкольна, хоча він був досліджений поселенцями лише в незначній частині, уже давав їм усе необхідне. І здавалося можливим, що в його лісах, які тяглися від ріки Віддяки до Зміїного мису, в найпотаємніших куточках щедра природа приберегла для них нові скарби.

Тільки одного її дарунка не вистачало поселенцям острова, і це виявилося для них важким випробуванням. У них було достатньо і м’ясної їжі, і рослинної, що служила приправою до м’яса; відвар з коренів драцени, підданий бродінню, давав їм кислуватий, схожий на пиво напій, який вони вживали замість води; хоча на острові не було ні цукрової тростини, ні цукрових буряків, вони навіть виробляли цукор, збираючи для цього солодкий сік цукрового клена (Acer sacharinum) — одного з представників сімейства кленових, що ростуть у всіх країнах помірного клімату, на острові його було досить багато; вони готували дуже приємний чай з рослин, які буяли в крільчатнику, і, нарешті, вони мали великі запаси солі, єдиного мінералу, що вживається людиною в їжу, — не вистачало їм тільки хліба.

Можливо, згодом колоністам вдалося б замінити хліб яким-небудь схожим на нього сурогатом — крупою із серцевини сагової пальми чи борошнистих плодів хлібного дерева, — у випадку, якщо це дерево росло в лісах південної частини острова, але поки що воно не зустрічалося колоністам.

Одначе і тут провидіння прийшло їм на допомогу. Правда, ця допомога з’явилася у нескінченно мізерному вигляді, але, при всій своїй винахідливості, при всьому своєму розумі, Сайрес Сміт не міг би створити того, що Герберт зовсім випадково знайшов одного разу за підкладкою своєї куртки, коли зайнявся її ремонтом.

Того дня з неба потоками падала злива, мешканці Гранітного палацу займалися різними виробами, зібравшись разом у своєму «залі», і раптом юнак вигукнув:

— Ось так штука! Дивіться, містере Сайрес, — зернятко пшениці!

І він показав товаришам зерно, одне-єдине зернятко, що провалилося з дірявої кишені куртки за підкладку.

Знахідка пояснювалася дуже просто. В Ричмонді Герберт завжди сам годував диких голубів, яких подарував йому Пенкроф, і мав звичай тримати для них у кишені корм.

— Зерно пшениці? — зацікавлено перепитав інженер.

— так, містере Сайрес. Але тільки одне-єдине!

— Ну, голубчику, розважив! — сміючись, озвався Пенкроф. — Справді, насмішив!.. Та що ж ми можемо зробити з одного зернятка?

— Хліба напечемо, — відповів Сайрес Сміт.

— Хліб, булки, тістечка, торти! — глумливо підхопив моряк. — Багато води витече, поки це зернятко досхочу нагодує нас хлібом.

Не надаючи ніякого значення своїй знахідці, юнак хотів уже кинути її на підлогу, але Сайрес узяв зерно з рук Герберта і, уважно його розглянувши, визначив, що воно анітрошки не пошкоджене.

— Пенкрофе, — спокійно запитав він, пильно дивлячись на моряка, — скільки колосків виростає з одного хлібного зерна? Ви знаєте?

— Один колосок, я думаю, — відповів моряк, здивовано подивившись на нього.

— Ні, Пенкрофе, — десять! А ви знаєте, скільки зерен в одному колоску?

— Їй-богу, не знаю

— В середньому — вісімдесят, — сказав Сайрес Сміт. — Отже, якщо ми посадимо це зерно, то при першому врожаї зберемо вісімсот зерен, а вони дадуть нам при другому врожаї шістсот сорок тисяч зерен, а при третьому — п’ятсот дванадцять мільйонів, а при четвертому — більше чотирьохсот мільярдів зерен. Ось яка пропорція!

Товариші мовчки його слухали. такі цифри їх приголомшили. Одначе підрахунки Сайреса Сміта були правильні.

— так, друзі мої, — продовжував інженер. — Велінням природи нащадки хлібного зернятка зростають в геометричній прогресії. Втім, розмноження пшениці, зерно якої дає при першому врожаї вісімсот зерен, — ніщо в порівнянні з маком, у якого в одній коробочці тридцять дві тисячі зерен, і з тютюном, у якого один корінь дає триста шістдесят тисяч насіннячок. Якби не численні причини, що заважають їхньому розмноженню, дві ці рослини заполонили б за кілька років усю земну кулю.

І інженер знову узявся екзаменувати Пенкрофа:

— А тепер скажіть, Пенкрофе, ви знаєте, скільки буассо[18] складуть чотириста мільярдів зерен?

— Ні, не знаю, — відповів моряк. — Зате вже напевно знаю, що я — дурень.

— Тож знайте, що це складе три мільйони буассо, по сто тридцять тисяч зерен на буассо.

— Три мільйони буассо? — вигукнув Пенкроф.

— Три мільйони.

— За чотири роки?

— За чотири роки, — підтвердив Сайрес Сміт, — і навіть за два, якщо в цих широтах ми будемо збирати, як я сподіваюся, два врожаї на рік.

Отут уже Пенкроф не міг втриматися і, за своїм звичаєм, оглушливо крикнув «ура».

— Отже, Герберте, — додав інженер, — твоя знахідка дуже важлива для нас. За тих умов, у яких ми тут опинилися, друзі мої, все може прислужитися нам. Не забувайте цього, прошу вас.

— Не турбуйтеся, містере Сайрес, не забудемо, — відповів Пенкроф. — І якщо я знайду насінинку тютюну, що дає по триста шістдесят тисяч насіннячок, то — моє вам слово — я не пущу його на вітер! А тепер, знаєте, що ми повинні зробити?

— Посадити зернятко, — відповів