Читати книгу - "Beautiful moon, ДіанаЛ"

Я дивлюсь на них з відстані. Уже не як мати, що хвилюється. А як жінка, що навчилась відпускати.

Лілу з Ніком — дорослі. Зі своїм теплом, своїм ритмом. Вони обіймаються, сміються, втомлено зітхають, коли діти не сплять вночі. Вони іноді сперечаються, а потім мовчки варять одне одному каву.

Я дивлюсь — і серце моє… спокійне.

Колись я мріяла про велике кохання. Воно прийшло у вигляді Тао. А потім пішло, лишивши біль.

Ми пройшли через зраду, мовчання, образи.

Та згодом — прийшли до розуміння.

Тао більше не мій біль. Він — мій спогад. Теплий, нарешті.

Ми зустрічаємось іноді, обговорюємо наших дітей, іноді мовчимо, згадуючи себе. Він навчився просити пробачення. Я — пробачати.

І цього… вистачило.

Сьогодні я пекла пиріг, коли отримала фото:

Нік тримає Лілу за талію, діти сміються, а за ними — італійські пагорби.

Це — не "ідеально". Але це — по-справжньому.

І я подумала:

 Життя — це не про те, щоб усе було правильно. А про те, щоб у кінці було тепло згадувати. І щоб було кому пригадати разом із тобою.

Я загортаюсь у плед, беру чашку чаю, і вмикаю голосове повідомлення від Лілу. Її сміх. Її "мамо, ми так щасливі!". Її життя, яке я одного разу відпустила — і яке сьогодні мені дякує, що я

дозволила йому бути вільним.