Читати книгу - "Господь симпатазує аутсайдерам. 10 книг віршів"

біси й лесбійки міста відтусувались і позалазили назад, кожен до свого приватного пекла, ми повернулися до мене додому, ніхто, ясна річ, зупинятися не хотів, Геловін загрожував розтягнутися на найближчі кілька діб, і ось тоді, посеред бурхливого п’яного угару (тут, очевидно, слід було би вжити слово «гармидер», але це був таки «угар»), він запропонував їй одружитись. А коли вона несподівано для нього (та й для мене теж) йому відмовила, він влаштував справжню істерику. Я ніколи не бачив, аби чоловіки так плакали. З нього витікали не просто сльози, з нього витікала його карма, він ридав і закликав її до совісті, як же так, кричав він, навіщо ж ти писала мені свої блядські електронні листи, навіщо телефонувала й передавала привіти, для чого ми випадково зустрічалися на вулицях цього йобаного міста? Ми просто мусимо одружитись, повторював він, у нас просто немає інших варіантів. Але вона вперто не хотіла з ним одружуватись, у всякому разі — не на Геловін, і тоді він перестав плакати і сказав приблизно таке — ти мене зрадила, ти морочила мені голову, я зараз піду і дуже попрошу тебе — не телефонуй мені більше. І не пиши. І загалом — не трапляйся мені на вулиці. Ось це було здорово, це мені сподобалося. Перед цим він пару годин розповідав, як вони з братами з України бомблять місцеві банкомати, тому подібна розв’язка мені видалася досить таки логічною. Потім він довго прощався, довго повторював, аби вона більше не телефонувала, й довго чекав у коридорі на ліфт. І ось доки він чекав, я бачив, як вона вагалася. Думаю, якби ліфт затримався ще на хвилину, вона таки вийшла б за нього заміж. Які пристрасті, думав я, це ж треба. Уже десь зранку чи навіть пізніше до мене дійшло, що чувак її просто розводив. Ну так, усе просто — у неї не було проблем із документами, у нього вони були, єдиним варіантом для нього було одружитись. І він це розумів. І вона це розуміла. Лише я думав, що справа в Геловіні. Але ж вона завагалася, хай лише на мить, але завагалась, я це точно бачив.

На їхній побутовій шизофренії, яку вони дещо пафосно називають пристрастю, можуть працювати атомні станції, ця чорна кров, що переливається в акваріумах їхніх сердець, щороку заливає собою набережні й пляжі, лишаючи на асфальті кольорові нафтові розводи. Закохані моєї країни добивають одне одного своєю любов’ю, вони не здатні обмежитися любовними стосунками, їм і секс як такий не цікавий, під час сексу вони виривають одне одному язики і видавлюють очі, розрубують тіла коханих важкими різницькими сокирами, підливають отруту в спільний алкоголь, тому що померти вони мають лише разом, бо вони кохають одне одного й жити одне без одного просто не зможуть, тому їм простіше відразу перерізати одне одному горло бритвою, подарованою на день закоханих, і провадити далі свої розбірки вже в пеклі, де їм ніхто не буде заважати, їх завжди можна виокремити з будь-якого натовпу, з них іде густий дим їхнього шаленства, вони цілуються до крові й прокушують своїм партнерам сонні артерії, жінки носять у своїх торбинках сатанинські амулети а чоловіки тижнями не вимивають із-під нігтів жіночу кров, і я говорю собі: о, так — це мої співвітчизники, скільки я їх бачив, скільки спостерігав за ними, у їхньому житті ненависть так дивно межує з любов’ю, що я вже давно перестав для себе їх розрізняти, я нічого не знаю про політичні настрої чоловіків і жінок у моїй країні, я знаю лише про їхні депресії та приступи активності, тоді вони багато на що здатні, і я не заздрю тому, хто спробує ці депресії лікувати. Тому що вони зраджують одне одного від неможливості висловити свою ніжність і народжують дітей від неможливості вчасно спинитися, тому що вчасно спиняються ті, кому є що втрачати.

Найгірше те, що вони по-справжньому залежні одне від одного. Я пам’ятаю іншу історію про іншу прикольну пару, він перевозив через польський кордон наркотики, попросив її допомогти, вона погодилась, очевидно, це теж була пристрасть, бо як це інакше назвати, вона сховала все у своїй косметичці й спокійно перевезла, а він, щойно вони приїхали на місце, просто кинув її, себто викинув, разом із усіма її речами. Коли вона вже звалила і його почало ламати, він сказав собі приблизно таке — нічого, сказав він, нормально, я все розрулю, у мене все є з собою. І почав шукати свої наркотики. У цей самий час вона перетинала польський кордон у зворотному напрямку, ніжно притиснувши до серця свою косметичку.

Лукойл

Коли приходить великдень і небо стає прихильнішим до нас,

і всі напружуються — мовляв, великдень, аякже,

тоді в землі починають

перевертатись покійники,

розбиваючи ліктями холодну глину.

Мені доводилось ховати друзів,

я знаю, як воно — закопувати своїх друзів,

мов собака кістку,

чекаючи, коли небо

стане до тебе прихильнішим.

І є такі соціальні групи,

для яких подібні ритуали особливо важливі,

я маю на увазі, насамперед, середній бізнес.

Всім доводилось бачити

який смуток охоплює цих регіональних

представників російських нафтових компаній,

коли вони з’їжджаються на безмежні

цвинтарні поля, аби закопати

ще одного брата з відстреленими легенями;

всім доводилось чути тверде биття сердець,

коли вони стоять біля домовини

і витирають скупі сльози й соплі об своє

дольче й габана,

і хуячать геннесі

з одноразового

посуду.

— Ось так, Коля, — говорять, — ось тобі й відкат.

На безмежних полях офшору

ми, як дикі гуси восени, падаємо в холодні

плеса забуття, зі шротом у печінці.

— То як, — радяться, — ми

спорядимо нашого брата

в його довгий шлях

до осяйної Валгали Лукойлу?

Хто буде супроводжувати