Читати книгу - "Хроно-86: Мандрівники, Нічний Влад"

Марк підняв голову:

- Але вибору у нас немає. Якщо Віктор або хтось інший почне змінювати реальність, тільки ми зможемо цьому протистояти.

Генерал Соколов, який досі мовчав, нарешті промовив:

- Це означає одне: ваша команда стає найціннішим ресурсом у цій війні за контроль над часом.

Всі в кімнаті розуміли, що ситуація кардинально змінилася. Тепер вони не просто команда мандрівників. Вони - єдина перепона між історією і тими, хто намагався її переписати.

І часу в них залишалося все менше.

Анна, раптом відчула, як холодок пробіг по її спині. Вона вже знала, що опинилася в ситуації, де вибору майже немає. Але тепер, коли вони дізналися про особливості їхньої пам’яті, ситуація ставала ще складнішою.

Вона уважно стежила за обличчями присутніх. Марк виглядав зосередженим, Ігор – стривоженим, а Микола задумливо крутив у руках ручку. Вчені ж, навпаки, були схвильовані – для них це відкриття було науковою сенсацією, яка могла перевернути уявлення про людський мозок.

- Ми не знаємо, наскільки довго це триватиме. - порушила мовчанку Марина. - Але якщо «Хроно-86» вплинув на вас таким чином, можливо, з часом цей ефект почне слабшати.

- Або ж навпаки – посилиться. - додав Олег. - В такому випадку ми взагалі не можемо передбачити, що буде з вашою свідомістю через рік чи два.

Генерал Соколов перехрестив руки на грудях.

- Це все добре, але як це допоможе нам зараз?

Матвійчук підняв один із звітів.

- Якщо припущення Марка вірні, Віктор досі десь там. І якщо він повернеться, він не буде знати, що ми розкрили цей феномен.

Марк кивнув:

- Це не те, щоб велика перевага.

Анна стиснула пальці в кулак. Тепер вона знала, що мусить зробити – розповісти команді правду. Вони мають знати, що час грає проти них.

Анна сиділа біля вікна, дивлячись, як тонкими нитками стікав дощ. Ліс навколо комплексу здавався ще холоднішим. В руках вона механічно крутила чашку з недопитою кавою, розуміючи, що минуле - те, від чого вона так старанно тікала - наздоганяє її з новою силою. Здавалося, кожен рік її життя витесував нову тріщину в її мріях.

У дитинстві Анна жила мріями. Вона стояла перед дзеркалом у маленькій кімнатці в Стрию, повторювала рядки улюблених п’єс, перевтілювалася то в сильну і горду королеву, то в нещасну сироту з якоїсь класичної драми. Вона могла годинами стояти перед вікном і уявляти себе на великій сцені, під світлом софітів, у пишній сукні. У школі вчителі завжди хвалили її виступи на всіх святах, а сама вона знала напам’ять більше ролей, ніж хто-небудь із її однокласників.

Анна була уважною, завжди бачила більше, ніж люди довкола. Їй подобалося спостерігати, як хтось несвідомо торкається волосся, коли бреше, чи як очі людини наповнюються світлом від простого компліменту. Вона вчилася читати людей так само, як вчилася перевтілюватися в них. Вона знала: бути актрисою - це не тільки грати ролі, це розуміти саму суть людини.

Вступ до театральної школи у Львові став для неї першим великим кроком. Вона вчилася старанно, навіть більше, ніж інші. Всі знали: якщо Анна щось почала - вона доведе це до кінця. Її улюбленим предметом була імпровізація. Вона могла за лічені секунди вжитися в образ, вигадати історію персонажа, яку ще вчора навіть не уявляла. Вона була хорошою. Вона це знала. І саме тому, коли нарешті отримала диплом і переїхала до Києва, була впевнена - її життя ось-ось зміниться.

Київ зустрів її інакше.

Кастинги. Десятки, сотні кастингів. Вона витрачала останні гроші на проїзд, косметику, одяг, намагаючись відповідати вимогам режисерів, які навіть не завжди піднімали голову, щоб на неї подивитись.

- Ви чудово читали, але ми шукаємо когось з іншим типажем. - казали вони ввічливо, і вона з посмішкою кивала, хоча всередині все стискалося.

Два роки вона ходила з одної проби на іншу, і з кожним днем віра в себе танула. Ролі другого плану, без слів, лише силует у натовпі. П’яти секундні появи у рекламі, де її обличчя навіть не завжди потрапляло в кадр.

Спочатку вона думала, що треба ще трохи часу. Потім почала заздрити тим, хто отримував ролі - бо знала, що багато з них були там не завдяки таланту. Далі з'явився страх: страх бути зайвою, страх прожити життя в очікуванні дзвінка, який так і не пролунає.

Анна була аналітичною. Вона не дозволяла собі ілюзій, коли вже ставало очевидно, що її шансів небагато. І саме це підштовхнуло її до першого сумнівного кроку.

Все почалося з малого. Одного разу знайома, така ж акторка, що сиділа на мізерних підробітках, обмовилась, що десь "потрібні люди, які знають, як правильно себе подати". Тоді Анна ще не зрозуміла, про що йдеться, але коли через тиждень їй запропонували "трошки підправити" свої документи для участі в одному проекті - вона погодилася. Це здавалося дрібницею. Хто перевірятиме, чи дійсно вона знімалася у тій чи іншій короткометражці?

Згодом підроблені резюме стали нормою. Вона все краще навчалася створювати вигадані біографії, і навіть у цьому бачила щось на кшталт мистецтва. Якби хтось запитав, вона б сказала, що це теж роль - роль успішної актриси. Але справжній злам настав пізніше, коли одного разу їй запропонували "продати образ", не лише резюме, а й особу.

Спершу вона відмовлялася. Її натура не сприймала ризику. Вона була обережна, вивіряла кожен крок. Але, коли рахунки за квартиру стали загрозою виселення, а на черговому кастингу режисер навіть не подивився в її бік, вона здалась.

Це було майже легко - знайти інформацію, підробити документи, використати чуже ім'я для участі в великому проекті. Вона знала, як виглядати переконливо. Вона знала, як грати роль.

Але одного разу, коли вона сиділа в офісі великої кастинг-агенції, і перед нею лежали папери, які мали відкрити їй двері у велике кіно, в кімнату увійшов чоловік з охороною.

- Анна. - звернувся він тихо, але твердо. - Нам треба з вами поговорити.