Читати книгу - "Закохана в проблеми , Вікторія Ваширенко"

Віка(14.11)

(продовження)

Я тримала тест в руках, мов бомбу. Прочитала інструкцію тричі, ніби могла щось не так зробити. Врешті зібрала всю свою волю в кулак.

Хвилина.

Дві.

Вічність.

Я сиділа на краєчку ванни, дивлячись на маленьке віконце на тесті, в якому мала з’явитися моя доля. Руки тряслися, серце билося десь у горлі. Я заплющила очі, а коли відкрила...

Дві смужки...

Спочатку я нічого не відчула. Просто дивилася на ці дві тоненькі лінії, ніби вони були написані іншою мовою. А потім… усе всередині мене обвалилося.

Я закрила рот долонею, щоб не закричати. Тремтіння охопило все тіло. Це був не сон. Це була правда. Я вагітна.

Мені всього 15. Я ще не встигла нічого. Я ще не готова. Я не знаю, що робити.

Я просто сиділа на плитці, обіймаючи коліна, і сльози самі текли з очей. Як сказати Денису?.. Як сказати мамі?..

А головне — що буде далі?..

Навіщо, я тобі в готелі... ? 

От дура я!

--- 

Продовження (14.11): 

Якось, з того моменту, як побачила дві смужки, все стало не таким, як раніше. Я не могла сказати Денису — він був занадто щасливий останнім часом. Але… не могла тримати це в собі. Я взяла тест із собою в школу і пообіцяла собі, що розповім все тільки Анжелі.

Як я й передбачала, ще на вході в школу моє серце мало не вистрибувало з грудей. Я не могла зрозуміти, чому так тривожно. Ще ніколи не було так страшно просто заходити на поріг класу. Ще й тест лежав у сумці, і думка, що він може зірватися в найнеочікуваніший момент, змушувала мене нервувати ще більше.

Знайшла Анжелі в коридорі, де вона, як завжди, стояла з кількома подругами. Я миттєво підійшла до неї, схопила її за руку і відвела в бік.

— Це є.... я .... Я не знаю як сказати...— я показала їй тест. — Це… справді… я не знаю, що робити.

Анжела подивилася на тест, а потім знову на мене. Її обличчя спочатку розгублено відреагувало, але вже через мить я побачила, як її очі змінилися на серйозні.

— Ти серйозно? Ти вагітна? — її голос був ледве чутний, але вона вловила всі мої переживання.

Я не знала, як відповісти. Тому я просто кивнула.

— Віка, це... це може бути дуже серйозно. Ти повинна сказати Денису, — Анжела зробила паузу, дивлячись мені в очі.

Але я не могла, бо серце занадто боялося втратити його. Що ж, я залишила те все при собі, і я пообіцяла собі не допустити, щоб хтось дізнався.

— Я не можу йому сказати. Я... не можу ще. І взагалі, я спробую справитися сама, — я намагалась не розплакатися. В глибині душі я розуміла, що це все набагато складніше, ніж я уявляла.

Анжела вдивлялася в мене, розуміючи, але теж розгублена. Вона намагалася щось сказати, але я вже почувала, як її слова втрачають значення, бо все всередині мене викликало справжній біль.

Здається, що жодна з нас не була готова до такого.

Але коли я повернулась до класу, Денис стояв прямо біля дверей. Він дивився на мене і, здається, помітив щось не так.

— Віка, що сталося? Ти виглядаєш... схвильованою, — його голос був м'яким, але я почувала, як він турбується.

Я швидко взяла себе в руки, намагаючись приховати всі емоції. Я не могла сказати йому зараз правду.

— Нічого серйозного. Все нормально, — я усміхнулася, навіть якщо це було далеко від правди. Він, здавалося, не вірив у мої слова, але я вирішила продовжити приховувати те, що насправді відчувала.

Але в глибині душі я знала: все це більше не буде таким, як раніше.