Читати книгу - "Повернутись назад, Юлія Лавошник"

– О Господи! Що в біса з тобою сталось? – сказала я, коли нарешті підбігла до нього і побачила то все зблизька. І замість пояснень він здивовано дивився на мене, наче це не він, а я мала вигляд безхатька. – Ти що, з гори котився чи як? Чому ти маєш такий дивний вигляд? Це по-перше, а по-друге, що це в тебе в руках? – насідала я на нього своїми питанням, і поступово витягуючи всякий мотлох з його волосся. 

– Ну, не зовсім котився, – заговорив  нарешті Алан, і почав оглядати свій одяг, наче навіть не замислювався про те, що щось не так. – Це тобі, – вручив він мені в руки квітку, і почав сам себе обтрушувати, можливо йому не сподобалось що я вела себе як матуся, що зустріла сина з прогулянки, хоча, хтозна, може і навпаки, бо щоки в нього вкрились румянцем, і він намагався не дивитись мені в очі. 

– То, що це? - перепитала я дивлячись на квітку в себе в руці. Я відчула її солодкий аромат, схожий на магнолію з приміссю кориці, насичений і водночас легкий. 

– Подарунок, – відповів він, і дістав з кармана свої записи і вручив мені. – А це те, що тобі потрібно. Сторінки пронумеровані, якщо що, – посміхнувся він, і тепер вже я зашарілась.

– Подарунок? Мені? – здивувалась я, бо коли в нього взагалі був час думати про те, щоб мені щось дарувати, та і навіщо це йому.

– Ну, я подумав, що можливо тобі сподобається, але якщо вона тобі не потрібна, можеш викинути, – потягнувся він за квіткою, а я сховала її за спиною щоб не забрав.

– Еее…ні.., це мій подарунок, куда граблі тягнеш!? Не віддам! – після моєї заяви Алан вирячився на мене, наче не очікував такої реакції, а тоді ми обоє засміялись в голос.

– Радий, що тобі сподобалось, отже не дарма…, – почав він і запнувся. 

– Що не дарма?

– Та нічого, просто не дарма за нею повернувся, от і все, нічого такого, – радісно посміхався він. І я йому повірила…, майже.