Читати книгу - "Левине серце"

Ще й не розпізнавши жінки, не збагнувши, що то Роксоляна, він, як стояв, крутнувся на місці й чимдуж припустив по кротовиську, аж десь, мабуть, кроти перелякано щулилися в своїх глибоких сховках. Та хоч як швидко біг, Роксоляна його наздогнала, випередила, стала перед ним. Коли ж Гриша хотів звихнути вбік, ухопила його за сорочку.

— Стривай! Куди? Це ти сховав мій одяг?

Аж тепер він упізнав Роксоляну, і йому трохи стало легше. Все ж сусідка. Заміжня жінка (хоч яка там жінка в дев’ятнадцять років!). Але ж гола!

— Не бачив я твого одягу. Здуріла! Я тільки від комбайна.

— Коли не ти, то хто ж його сховав?

І тернулася об нього боком, стегном, грудьми. Мокра й гола! Жах! Він знов гнучко вивернувся, а вона, заливаючись сміхом, простягла тонкі руки (ніби ще довші, ніж її безсоромні ноги), пальці заворушилися перед самими очима в Гриші. Втікай, втікай од неї!

Але для втечі треба було знайти причину, щоб пояснити цій ошалілій жінці. Що пояснити? Ага, зберегти честь. До чого тут честь? Гриша боявся звести очі, він вбив їх у землю, щоб не бачити Роксоляни, але вона, мовби вчуваючи виміри того заборонного кола його цнотливого погляду, з веселим нахабством переступила межу.

— В тебе ж ноги в багнюці! — мимоволі вигукнув Гриша, сам не знаючи, навіщо те каже.

— Пхи! — пирснула Роксоляна. — То внизу, а вгорі вони чисті, такі чисті…

І знов насунула на нього, як тепла біла хмара. Втікай і рятуйся! (Втечу в такому випадку не слід розцінювати, як слабкодухість, бо, як пояснив авторові доктор ерудичних наук Варфоломій Кнурець, ще у Вергілієвій «Енеїді» — пісня друга, рядок 638-й — сказано: «О ви, у кого не зачепила старість крові, і сили міцні, і тіла виносливі ваші, ви й утікайте!» Що ж до еротики, то нею насичений був уже античний роман. Ось кілька імен на вибір: Геліодор, Ксенофонт Ефеський, Харитон, Лонг, Апулей. Коли герой утікає, авторові лишається тільки взяти з нього приклад).

Гриша рвонув по кротовиську цього разу вже з такою швидкістю, що Роксоляна не зуміла його наздогнати, попри свою відсвіженість купанням і, звичайно ж, незважаючи на всі гріховні наміри. Бо гріховність не заохочується й не нагороджується, а тільки карається!

— Чи за тобою гналися? — подивувався Педан, коли Гриша, цілком вичерпаний, забрався до нього і не став до штурвала, а тільки знесилено махнув рукою, мовляв, веди комбайн далі.

37

Як сказав один самодіяльний сільський філософ: «Все рухається, перехрещується, сплітається й верещить». Неприпустимо рішучі дії Роксоляни не дали для неї ніяких наслідків, зате штовхнули Гришу туди, куди його вже давно мали понести його молоді ноги.

Котя.

Ви пам’ятаєте оте чорнооке дівча, що сиділо за столом навпроти Гриші Левенця на заняттях тракторного гуртка і на всі його намагання налагодити контакти відповідало на диво стислою і водночас вичерпною формулою: «Відчепись!» Автор схильний вважати, що такого енергійного вислову людство ще не знало. А коли й знало, то ніколи не вміло надати йому такого універсалізму значень і застосувань, як це могла зробити Котя. Чи то вживала вона це слово як своєрідну ритуальну формулу, чи в його справжньому рішучому значенні, чи внаслідок автоматизму мислення, виробленого в даному випадку не під впливом лінькувато-спокійного батька Щуся, а скоріше матері-циганки Лейли (світлоярівці звали її Олеля), — хоч якими мотивами керувалася Котя, виставляючи своє «відчепись» проти чоловічо-хлоп’ячої половини людства, але діяло воно досить недвозначно і, сказати б, в односторонньому порядку: всі од неї одскакували, як той горох з прислів’я від твердої стіни. Відскочив свого часу й Гриша і так далеко, що вже ось скільки років не міг подолати відстані, яка утворилася між ним і Котею, хоч якась сила й штовхала його до того долання.

Силою такою, як висловився б доктор Варфоломій Кнурець, були закони природи, Гриша ж вважав: Котя. Бо хоч і не вийшло з неї професора, і повернулася вона знов у лісництво до свого повільного в словах і думках батька Щуся і до меткої чорноокої, як і сама, матері Олелі, і в Світлоярську не прославилася ніякими трудовими подвигами, бо зайняла скромну посаду виховательки в колгоспному дитсадку, та зате степова природа зосередила в дівчині стільки своєї сили, краси й щедрості, що мимоволі брало тебе диво: як може вміститися в одній людині таке добро!

Світлоярівці вважали, що головне в цьому ділі — харчі. Повітря до уваги не бралося, бо тут його — хоч греблю гати, дихають усі досхочу, щоправда, в лісництві воно трохи не таке, як у степу, бо ж тут і степ, і ліс поряд, дихай, де хочеш. А от харчі в кожного свої. Лісник Щусь хоч і ледачкуватий чоловік, але на такій посаді харч сам у руки пливе: і звір, і риба, і своє власне, й від людей — то за дровину, то за деревину. А тут ще чоловікові щастя випало — має жінку Олелю. Сам би він ніколи не знайшов тої циганки, бо неповороткий, хоч і хитрий. Так вона сама прибилася з далеких країв, ніби послана була якимись вищими силами для ощасливлення Василя Щуся. Це Олеля примусила Щуся попродати коней, корову, телят і навіть собак, яких він мав, і придбати нових, вишукуючи по всьому району і вибираючи тільки рябої масті: рябі кобили, ряба корова, рябі телята, навіть собаки рябі. Сміх і гріх! Увесь Світлоярськ реготав, коли Щусь робив свій урочистий виїзд на парі рябих кобил, за якими бігли рябі лошата, а все це супроводжували три величезні рябі собацюри. Чи чоловік здурів, чи йому в очах рябіє? А Щусь покурював та посміювався, різав бичків, обдирав, вичинював рябі шкури, собачі стриг теж під телячі, складав собі, чогось ждав. І, справді, дочекався. Повалили до нього в лісництво мало не з самої столиці новими «Волгами» модні дами, платили за шкури дурні гроші, бо з закордонів, виявляється, прискочила шалена мода на жіночі шуби з рябих лошат і з рябих телят. Про собак у моді не було чутно, але хто там розбере? Світлоярівці тільки руками розводили: «Як міг довідатися чоловік про таку дурничку? Не інакше — його циганка Олеля. А тепер гроші гребе чорно!»

Ну, а коли в