Читати книгу - "Аеропорт"

— Цікава пропозиція, — сказав Олексій, допиваючи чай і витираючи губи своєю серветкою за відсутності таких на столі. — Так, напевно, звучали запрошення в ЧК в перші роки кипучої діяльності цієї установи. «Вас запрошує товариш Розстріл…» Я можу піднятися в номер?

— Вас чекають прямо зараз, — казак поклав руку на кобуру. — Сказали, це на півгодини. Дуже чекають.

Олексій розрахувався біля стійки бару, вклавши у пачку гривень папірець із заздалегідь приготованими номерами телефонів Тимура й Ніки, на всякий випадок. Не було сенсу залишати телефон газети (хто буде звідси дзвонити в Америку?). Офіціантка перерахувала купюри, усміхнулася й поклала їх у конторський ящик разом із запискою.

Фотограф із казаком вийшов на вулицю. Інші маски рухалися за ними.

«Добре, що фотокамери залишилися в номері», — подумав Олексій. Він не любив, коли його арештовували разом з апаратурою. У ній потім копирсалися, щось ламали. Арештовували Олексія, або затримували, у кожній країні, де йшла війна. Він до цього вже звик. У цьому сенсі катівня диркінського гестапо не могла здатися йому чимось особливим, чого слід було надто побоюватися.

Зрештою, американський паспорт, пристойна зовнішність, упевненість у собі, грошові знаки, а іноді й кмітливість, помножена на певну фізичну силу й відповідні навички, були отим необхідним у таких ситуаціях набором, який зазвичай давав можливість незабаром опинитися на свободі. Якщо й не так уже відразу, то через якийсь короткий проміжок часу, без синців, саден і переломів кінцівок.

За дві хвилини мікроавтобус (у провінції їх досі кличуть «рафік», навіть якщо це «Мерседес») кольору хакі без номерних знаків доправив конвой разом із полоненим до будівлі колишнього відділу СБУ, а нині штабу майбутнього міністра оборони Красно-Кам’янської Народної Республіки.

На стінах кабінету Диркіна висіли портрети Дзержинського, Колчака, Денікіна й Сталіна. «Путін, видно, ще не заслужив», — подумав Олексій.

— А где же Ленин?[130] — поцікавився Олексій, сідаючи на запропонований йому стілець.

Навпроти нього за столом, акуратно застеленим зеленим сукном, сидівтовариш Розстріл. На столі був графин із водою, склянка й чомусь ваговите прес-пап’є. Предмет цей Олексій упізнав (востаннє він бачив його в кіно, у сцені, де якийсь білогвардійський кат щосили лупив ним чергового шарикова), але згадати назву фільму не міг, хоч як намагався, та й навіщо. Темні плями на промокашці прес-пап’є й були, найімовірніше, слідами крові попередніх відвідувачів, ураховуючи, що ні чорнильниці, ні пера на столі не було.

— Да, пгетставьте себе, пгесс-папье[131], — сказав Диркін.

Олексій одразу згадав молодого кіношного задерикуватого Ілліча, Ленін у Польщі, наприклад.

— А где же портрет Ленина? — повторив питання Олексій. — Для фул-хауса не хватает еще одного злодея[132].

— Согласен с вами, — вигукнув Диркін, одягнений в армійське офіцерське галіфе часів придушення антонівського повстання й білу сорочку з коміром-стійкою, перетягнуту підтяжками кольору хакі. — Злодей, как вы выгазились, Ульянов-Ленин, был жидомасоном. Именно он создал пегвое жидовское пгавительство, котогое гасстгеляло цагя-батюшку, Цагствие ему Небесное! — Диркін розгонисто перехрестився, закочуючи очі під стелю. — Оно же готовилось окончательно газвалить Госсию[cxxxiii].

— За все на еврея найдется судья.

За волосы, нос, за сутулость.

За то, что єврейка стреляла в вождя.

За то, что она промахнулась[134], — процитував Олексій один із відоміших гариків.

— Губегмана цитигуете? — поцікавився товариш Розстріл. — Евгеев любите?[135]

Тема була невичерпна. Говорити про це Диркін міг годинами, і Олексій вирішив її змінити.

— Вы с собой возите все эти портреты?[136]

— Нет, Дзегжинский жил здесьдо меня. Здесьбыло укгаинское НКВД, если вы не знаєте. Тепегь наше[137].

Знизу, з підвалу, почувся звук дрилю й чийсь розпачливий вереск. Усе це тривало кілька секунд, але Олексієві звело щелепи. Натомість Диркін не міг приховати свого задоволення, викликаного як «чарівливими» звуками, так і гримасою болю на обличчі Олексія.

— Вот, кстати, об НКВД, — ще більше пожвавився кат-реконструктор у білій сорочці й показав рукою кудись за спину, хоча звуки долинали знизу. — Вы не ошиблись. Мои НКВДэшники сейчас общаются с их НКВДэшником. Пги помощи дгели. Не хотите спуститься посмотгеть?[138]

— Не думаю, — Олексій уважно подивився на Диркіна, прикидаючи, за скільки секунд він зламає його курячу шию, візьме пістолет і вирушить назад у готель, трохи поспілкувавшись внизу з охороною.

— Пгавильный ответ, — усміхнувся Диркін. — Даже не думайте. За двегями моего кабинета стоит пять воогуженных до зубов спецназовцев. Мой начальник охганы узнал вас. Это ведь вы сломали гебго одному из его лучших людей в симфегопольской «Москве»?[139]

— Ах, это? Он просто неудачно упал. Вы что, с собой привезли все эти «маски» из Москвы, с заездом в Крым, чтобы помочь демократическому волеизъявлению граждан?[140]

— Это кгымская самообогона. Я был там с самого начала. Готовил моих людей с нуля. Это я пговел голосование в их Вегховном Совете, пинками сгонял туда их депутатов. Это я пговел их смешной гефегендум, и именноя вегнул Кгым Госсии[141].

— А Путин говорит, что он[142].

— Путин много чего говогит[143].

— Это точно. Теперь, когда мы вияснили, наконец, истинное авторство великого возвращения, у меня возникаетзаконний вопрос. А почему не татарам или не грекам сразу, раз уж на то пошло?[144]

— Они его опять пгосгут, как уже было в истогии. Кгым — гусская земля! Кгым — Госсия. Они сами выгазили желание жить в Госсии[145].

— Знаєте, если провести референдум в Мордовии с вопросом, хотят ли они жить в Париже, то не трудно предположить, какой будет результат, и даже французские спецназовцы из Иностранного легиона не понадобятся. И чтотогда? Придется обустраивать мордовско-парижскую границу?[146]

— А вы остгяк, как я погляжу. Не хотите ли спуститься со мной в подвальчик? Вы ведь фотоггаф, или нет? Вам должно быть интегесно, или нет?[147]

— У меня с собой нет камеры, но, если вы настаиваете, я могу спуститься[148].

Олексій уже розумів, що добром цей візит не закінчиться, і хотів вчасно зробити рекогносцировку на місцевості, тобто зрозуміти, що взагалі відбувається на сходах, скільки там людей, як вони озброєні.

На сходах було семеро людей. Четверо з автоматами. Двоє з гранатометами. Один зі снайперською гвинтівкою.

У підвалі, у тьмяному світлі підвішеної аж біля стелі лампочки без абажура Олексій роздивився довгий коридор із півтора десятками дверей з одного