Читати книгу - "Фортеця для серця"

— Люблю.

— То ждати чого? Гроші ж є. Тьма грошей… а щастя нема. От як так?

— Не знаю, діду. Леся не піде.

Червоні очі кліпають, немов серед пустелі натрапили на океанського кита, який важко дихає, занурившись у пісок і сонце.

— Як? Як не піде?

Хлопець із похнюпленою головою шепоче:

— Не любить.

— А хто те питає? Моя Марія теж не любила… Спершу… І що?

— Та Леся вчитися ж хоче…

— Нащо? — не міг зметикувати князьок місцевого розливу. — Вона ж за тебе заміж піде? За Панського!

— Не йде.

— Це ще ми побачимо, синку… Ой побачимо…

* * *

Ранок приніс новий день, а заразом і головний біль. Випускники стояли коло порога поля й дивилися вдалеч. Дівчата розчулено плакали, немов в оцю саму хвилину мали розлучатися на віки-вічні. Хлопці курили, навіть ті, хто до цього й цигарки в руки не брав. Люба роззулася й стояла боса, по кісточки в куряві, а Петро Зайченко вперто мостив їй до ніг свого піджака.

— Сонце сходить.

— Де?

— На сході.

— Та ну тебе!

Справді, з надр землі поволі викочувалося величне й щораз нове кружало сонця. Точніше, вогняна куля була та сама, але на крихітній планеті її поява завжди знаменувала новий день.

— От і все. Хто куди тепер?

— Еге, відшумів випускний, як година.

— Угу. І прощавай, школо!

— Добрий день, нове життя!

— Нове щастя!..

— Та Микола — її щастя! Тітко Зоє, що ви пручаєтеся, га? Самі ж бачите: хлопець закоханий. Чого вам ще треба? Грішми журитеся? Весілля ж беру на себе. Столиця буде лікті кусати, так загуляємо! Ого-го-го!

Старенька дивилася на несподіваного гостя, як на прибульця з космосу. Жінка навіть підозрювала, що тільки-но він протверезіє, затія з раптовим весіллям лусне, як мильна булька на сонці. Але тої миті Федір Якович говорив переконливо й так махав руками, що аж заточувався.

— Та кажу ж, Лесі спитати треба! Що я? Не я ж заміж іду!..

Ще хмільний і через те м’який Панський кинувся цілувати господиню, а та перехрестилася налякано.

— Та що ви як нерідні, свашко? Дайте я вас обійму, ріднесенька. Заміж не кличу, але онуку заберу. Житиме, як вареник у сметані, ваша дівчинка. Хоче — золото, хоче — камінці там, брязкальця, шубки, сукні. Тільки, теє… — у цьому місці гість відверто заголосив, — правнука хочу!

Коли потенційна майбутня мама зайшла до хати, то одразу ж захотіла вийти, але стрималась і чемненько привіталася. А старий Панський тої самої миті розпустив хвоста, як півень бойовий, і кинувся грудьми до перемоги:

— Красуня!.. Ой, яка ж красуня! Правнучок удалий вийде.

Дівчина хаотично озиралася по кімнаті, немов шукала підказки чи опори.

— Золотце ти моє!.. Ой, Миколине!.. Коротше, Лесю, обирай день весілля. Я сьогодні добрий.

Дівчина мовчала, відчуваючи, як кров шугнула й дзвенить у скронях дрібними дзвіночками.

— Яке весілля?

— Ваше з Миколою. Вітаю!

— Бабо…

Господиня кинулася рятувати ситуацію так, як могла. Скрученим пальцям довго не вдавалося відкоркувати пляшку самогонки, але зрештою гість таки скуштував медової, затим хлібної, а там і винця хильнув виноградного.

— Ой, які ж ви люди хороші! А я оце й забув, що таке люди.

— Нічого, Федю, нічого. Ти, соколику, додому прийдеш, то скажи, що нареченій подумати треба…

Захмелілий чоловік жваво підвів голову:

— Яке думати?

Але старенька рукою за плече взяла, по спині провела, у вушко зашепотіла:

— Вона ж дівчина, Федю, не годиться дівчині отак нахрапом. Та й свати де?

— Які свати?

— Хороші… Люди…

— Люди?..

— Еге, Федю, послухай старої баби, нехай молоді самі вирішують. Не плутайся ні ти, ні я. Домовилися? Бо діла сердечні — то тобі не бізнес вести. Тут накапостити можна так, що й дитину загубиш. Он я Ніну хотіла? Хотіла! А чим скінчилося? Від доленьки не втечеш. А як тиснути почну, то ще й дівку згублю. У мене, Федірку, іншої вже не буде…

— Таж і в мене онука іншого нема.

— Отож!

— Гірко!

* * *

Вибір змінює життя. Вибір схожий… на річку в місці, де та обирає напрямок свого річища, бо потім хоч як вода того прагнутиме, але проти течії не поплине. Дещо ми вибираємо несвідомо, а трапляються моменти, коли в житті починається щось нове, і тоді обирати вкрай непросто.

Лесі в перші кілька днів здавалося, що її розіграли. Невдалий жарт сп’янілого чоловіка, та й годі. Аж ні. Уже того самого вечора примчав щасливий Микола і, неначе в кіно, став на одне коліно.

— Виходь за мене…

Леся чула, як трава довкола ворушиться, залита місячним сяйвом, мов свіжим молоком. Господи! Що ж їй робити? Що?

— Я не знаю, що тобі відповісти.

Хлопчина торкнувся гарячими вустами долоньки й миттю обпік шкіру.

— Я зачекаю…

— Оце так ситуація, — констатувала Віка.

А Любочка, як мантру, повторювала своє соте чи тисячне «погоджуйся». Лесі… Лесі хотілось обернутися на мушлю, щоб було чути, як плаче в ній море. Чи то вітер? Він у ці дні був якийсь розхристаний і босий. Ганяв куряву дорогами й тужив за дощем, а знайти не міг. Хоч де був, хоч які хмари за руки хапав, не йдуть вони сюди.

— Яка любов? — думала Леся.

— Подумай, онучко, добре подумай. Матимеш усе.

— Лесюню, я тебе на руках вік носитиму…

— Ото пощастило дівці!

Леся навіть малювати не могла, олівець випадав із рук, фарби плутали кольори, а самотній мольберт припадав пилом у кутку кімнати.

— Що ж робити? Що мені робити, мамо?..

Підказки й спокою не було ніде: ні в хаті, ні надворі. Он корова, і та кивала головою на юну господиню: мовляв, чого ти, хазяєчко, мучишся? А Леся й сама не знала чого — відчувала тільки, що нема чим дихати. Хтось куряви придорожньої в легені натрусив — і пропадай тепер. Або живи, звикай жити.

— Лесю, подумай, нащо тобі вчитися? Та ще й малювання?

— Миколо, послухай діда. Жінка має вміти одне! Борщ варити й дітей глядіти!

— Дівчинко моя, до міста не пущу! Місто татка твого проковтнуло. Чого там хорошого? Не їдь!

— Лесю, Лесю, от послухай вчительки своєї. Обпалила я крила, але тобі не дам. Їдь і вчися!

І