Читати книгу - "Енн у Домі Мрії"

дитинства знаю. Усю цю осінь в очах у неї був якийсь новий біль, і я ні на мить не сумнівалася, що то через цього письменника. І собі я не пробачу, що влаштувала його до неї. Але я ж не думала, що він так учинить. Доти Леслі вже брала пожильців на літо — і то були всі як один самовдоволені осли. Вона їх усіх зневажала. Якось один із них спробував позалицятися — то вона йому враз дала відкоша, ще й такого, що він, очевидно, і дотепер не отямився. Тож я й не замислювалася про жодну небезпеку.

— Тільки глядіть, щоб Леслі не зрозуміла, що вам відома її таємниця, — квапливо застерегла Енн. — Це може тяжко скривдити її.

— Не сумнівайтеся, рибонько, я не вчора народилася. Ох, хай вони згинуть, ті чоловіки! Спершу один занапастив життя Леслі, а тепер іще й другий виродок з’явився, щоб завдати їй гіршого болю. Енн, рибонько, цей світ — жахливе місце, повірте мені.

— У хибах світу тільки час

Нам допоможе дати лад, —

замислено процитувала Енн.

— Коли це й станеться, то лише у світі, де не буде жодних чоловіків, — похмуро відказала панна Корнелія.

— А тепер вони що накоїли, ці чоловіки? — запитав Гілберт, виринаючи на порозі.

— Лиха. Тільки лиха. Хіба колись вони робили щось інше?

— Яблуко з дерева пізнання з’їла Єва, панно Корнеліє.

— Її напоумив змій, а він був чоловічого роду, — зловтішно відповіла панна Корнелія.

Коли перший біль минув, Леслі відчула, що може жити далі, як то відбувається з більшістю з нас, які б не були наші муки. Деколи, у веселому колі друзів, що збиралися в маленькім будиночку, вона спроможна була навіть тішитися життю. Утім, коли Енн відчувала проблиск надії на те, що вона забуває Оуена Форда, її ілюзії легко розвіював вираз пожадливої цікавості в очах Леслі щоразу, коли в розмові спливало його ім’я. Це викликало співчуття в Енн, отож вона завжди намагалася переказувати капітанові Джиму та Гілберту новини від Оуена Форда в присутності Леслі. Рум’янець і мертвотна блідість, котрі заливали в ці хвилини щоки дівчини, красномовно свідчили про почуття, що сповнювали все її єство. Попри те, вона ніколи не говорила про нього з Енн, як і не згадувала вересневого вечора на піщаних дюнах.

Невдовзі помер її старий пес і вона дуже за ним побивалася.

— Він так довго був мені другом, — тужливо розповідала вона Енн. — Колись він належав Дікові — десь із рік до того, як ми побралися. Дік лишив його мені, коли пішов у море. Карло дуже мене любив, і це допомогло мені пережити той перший страхітливий рік після смерті мами, коли я була така самотня. А потім я почула, що Дік вертається додому, і злякалася, що Карло вже не буде тільки моїм. Але він, очевидно, геть збайдужів до Діка: так любив його колись, а тепер гарчав і кидався, мов на чужого. А я тішилася. Добре мати бодай якусь живу істоту, чия любов цілком належить тобі. Цей старий пес був мені такою розрадою. Восени він зовсім охляв; я боялася, що довго він не проживе, і все ж надіялася, що доглядом і турботою поможу йому дотягти до весни. Нині мені здалося, що він почувається краще. Я сиділа на килимку перед каміном; він підвівся й подибав до мене, поклав голову мені на коліна й подивився з такою любов’ю у великих лагідних очах… а тоді затремтів — і помер. Мені дуже його бракуватиме.

— Дозволь мені подарувати тобі іншого собаку, Леслі, — мовила Енн. — Я збираюся купити прегарного сетера Гілберту на Різдво. Дозволь мені подарувати ще одного тобі.

Леслі похитала головою.

— Дякую, Енн, але зараз не треба. Я не можу зараз прийняти іншого пса. У моєму серці не лишилося любові до інших собак. Можливо, потім… колись… я попрошу тебе подарувати мені цуценя. Мені справді потрібен пес — для захисту. Але в Карлові було щось майже людське… і здається негідним так швидко змінити його на когось іншого. Мій старий любий друг!

За тиждень до Різдва Енн поїхала в Ейвонлі й лишалася там до кінця свят. Невдовзі до неї долучився Гілберт, і в Зелених Дахах відбулося веселе святкування Нового року в товаристві Блайтів, Райтів та сімейства Баррі й за обідом, що коштував багатьох клопітких зусиль пані Лінд і Маріллі. Коли ж Енн і Гілберт повернулися в Чотири Вітри, їхній маленький будиночок стояв засипаний снігом, оскільки третя хурделиця впродовж тієї надзвичайно суворої зими нагорнула замети довкола всього, що трапилося їй на шляху. Проте капітан Джим відкинув сніг на ґанку та стежках, а панна Корнелія прийшла й розпалила веселий вогонь у затишнім каміні.

— Добре, що ви повернулися, Енн, рибонько. Але ж яка заметіль! Будинок Мурів тепер можна вздріти тільки з горішніх вікон. Леслі буде така рада вас бачити. Вона там ледь не живцем похована. Добре, що Дік може відкидати сніг лопатою і, здається, бачить у тім некепську забаву. Сьюзен просила переказати, що прийде завтра. А куди це ви, капітане?

— Спробую дістатися до Глена — хочу годинку побути в старого Мартіна Стронга. Скоро він, певне, Богу душу віддасть, то цими днями йому самотньо. Друзів у нього нема: він був завше надто заклопотаний, щоб їх мати, хоч і заробив купу грошви.

— Певно, він гадав, що як уже не можна водночас служити Богові й мамоні, краще буде обрати мамону, — ущипливо мовила панна Корнелія. — Тож хай не нарікає, що мамона тепер видається йому не найприємнішим товариством.

Капітан Джим вийшов надвір, але, пригадавши дещо, на хвилину повернувся.

— Пані Блайт, я був одержав лист від пана Форда — він пише, що знайшов-таки видавця, і мою книгу надрукують восени. Я так зрадів, коли дізнався про це. Ви уявіть — я нарешті побачу мою справжню книгу!

— Цей чоловік уже ледь не здурів від своєї «книги життя», — співчутливо озвалася панна Корнелія. — Що ж до мене, то я вважаю, що у світі й без того книжок забагато.

Розділ 29

ГІЛБЕРТ І ЕНН НЕ ДОХОДЯТЬ ЗГОДИ

Гілберт закрив солідний медичний том, який уважно читав цілий вечір, поки дедалі густіші березневі сутінки не змусили його відкласти книжку. Він відхилився на спинку стільця й замислено поглянув у вікно. Була рання весна — вочевидь, найнеприємніша пора року. Навіть захід сонця не міг прикрасити собою понурий, мовби наскрізь промоклий пейзаж і почорнілу, брезклу кригу в гавані, яку споглядав