Читати книгу - "Енн у Домі Мрії"

Гілберт. Ніде не було видно ознак життя, крім хіба чорної ґави, що самотою линула понад свинцевим полем. Гілберт ліниво замислився, дивлячись на птаха. Може, то був голова сім’ї, на якого в лісі за Гленом чекає гарненька чорнява дружина? А чи молодий жевжикуватий красень летів на побачення? Чи був то цинічний старий парубок, переконаний, буцім «той перший прибуде, хто вирушить сам»?[31] Та байдуже, хто він був, невдовзі його поглинув морок, а Гілберт звернув увагу на приємніше видовище в кімнаті.

Полум’я в каміні, раз по раз сяючи яскравіше, вихоплювало з темряви біло-зелені шубки Гога й Магога, лискучу коричневу голову гарного сетера, який дрімав на килимку перед каміном, рамки з картинами на стінах, вазу з нарцисами, що виросли в невеличкім садку на підвіконні, Енн, котра сиділа при столику, відклавши шитво, обхопивши руками коліна й стежачи за полум’ям, що малювало повітряні замки з вежами, які пронизували хмару, освітлену місячним сяйвом, і надвечірні кораблі, що пливли з гавані Добрих Надій у Чотири Вітри з дорогоцінним вантажем на борту — адже Енн знову снувала радісні мрії, хоч моторошний привид страху мучив її вдень і вночі, затьмарюючи райдужні сподівання.

Гілберт уже звик називати себе «старим одруженим чоловіком». Проте на Енн він досі дивився закохано, не ймучи віри власному щастю й тому, що справді може вважати її своєю. А може, то був лише сон, частина великого марева, яким був і цей Дім Мрії? Душа його й досі мовби ходила навшпиньках перед нею, щоб не розвіялися чари й не зникло щасливе видіння.

— Енн, — поволі мовив він, — вислухай мене. Я хочу з тобою поговорити.

Енн поглянула на нього крізь тінистий морок освітленої полум’ям кімнати.

— Про що? — весело запитала вона. — У тебе страшенно серйозний вираз, Гілберте. Я сьогодні не бешкетувала. Чесне слово — запитай у Сьюзен.

— Це не про тебе… і не про нас. Я хочу… поговорити про Діка Мура.

— Про Діка Мура? — повторила Енн, випроставшись і насторожившись. — Що це таке ти хочеш сказати про Діка Мура?

— Я багато думав про нього останніми днями. Пам’ятаєш, торік я лікував йому фурункул на шиї?

— Так… так.

— Я скористався нагодою уважно оглянути шрами в нього на голові. Я завжди гадав, що з медичної точки зору це дуже цікавий випадок. Останнім часом я досліджую історію виникнення й успішного застосування такого методу як трепанація черепа. Енн, я думаю, що, коли Діка Мура відвезти до клініки й зробити йому операцію, його пам’ять і розумові здібності можна буде відновити.

— Гілберте! — вигукнула Енн із протестом у голосі. — Це неможливо!

— Але це так. І я вважаю, що мій обов’язок — розповісти про це Леслі.

— Гілберте, ти не зробиш цього! — несамовито скрикнула Енн. — Гілберте… ні… ти не зможеш… не зможеш бути такий жорстокий! Пообіцяй мені, що ти цього не зробиш.

— Енн, я не думав, що ти так це сприймеш. Будь розважлива…

— Не буду… я не можу бути розважлива… я надзвичайно розважлива! Це ти нерозважливий, Гілберте! Чи ти хоч думав, що буде з Леслі, якщо Дік стане такий, як був колись? Уяви собі! Зараз їй дуже тяжко, але для неї в тисячу разів краще буде лишитися Дікові нянькою, ніж знову стати його дружиною. Я знаю… я знаю! Ні, це немислимо. Не втручайся в цю справу, Гілберте. Облиш усе, як є.

— Енн, я думав і про це також. Але я переконаний, що лікар мусить брати до уваги стан тіла й розуму пацієнта, попри всі наслідки, до яких це може призвести. Я вважаю, що обов’язок лікаря — спробувати відновити фізичне й психічне здоров’я людини, якщо для цього є хоч найменша можливість.

— Щодо цього, то Дік — не твій пацієнт, — змінила тактику Енн. — Якби Леслі запитала, чи можна щось для нього вдіяти, тоді ти був би зобов’язаний усе їй розповісти. Але ти не повинен втручатися не у свою справу.

— Я не вважаю, що втручаюся. Дванадцять років тому дядько Дейв сказав Леслі, що Дікові нічим не можна допомогти. Вона, звісно, досі в це вірить.

— А чому він так сказав, якщо це неправда? — переможно вигукнула Енн. — Хіба він не знає про це так само багато, як ти?

— Я думаю, що ні, хай як самовпевнено й безапеляційно це прозвучить. Ти знаєш, як упереджено він ставиться до, як сам це називає, «новомодних ідей щодо розтинів і розрізувань». Він навіть проти операцій при апендициті.

— Він слушно каже! — правила своєї Енн, повстаючи проти власних поглядів. — Я сама вважаю, що ви, сучасні лікарі, аж надто захоплено ставите досліди на живих людях.

— Рода Аллонбі померла б, якби я не зважився поставити один із таких дослідів, — заперечив Гілберт. — Але я ризикнув і врятував їй життя.

— Мені до смерті набридли ці розмови про Роду Аллонбі! — вигукнула Енн. Це було найнесправедливіше щодо Гілберта, котрий і словом не згадав хвороби пані Аллонбі, відколи розповів Енн про свою удачу. І не його вина була в тім, що інші й понині невтомно обговорювали цей випадок.

Гілберт відчув себе ображеним.

— Я не сподівався, що ти так поставишся до цього, Енн, — сказав він холодно, підводячись і прямуючи до дверей. Уперше в житті вони були близькі до сварки.

Енн кинулася за ним і потягла його назад до крісла.

— Ні, Гілберте, ні, ти не підеш розгніваний. Сядь, і я ду-у-уже щиро перепрошу тебе. Мені не слід було казати так. Але… ох, якби ти знав…

Вона затнулася саме вчасно, ледь не прохопившись Гілберту про таємницю Леслі.

— Якби ти знав, як почувається жінка в такій ситуації, — незграбно виправдовувалася Енн.

— Я розумію це. Я обміркував справу з усіх точок зору й дійшов висновку, що мій обов’язок — повідомити Леслі про можливість відновити Дікові пам’ять і глузд. Щодо решти — вона мусить вирішити сама.

— Ти не маєш права покладати цю відповідальність на неї. Їй і без того тяжко живеться. Вона бідна — де їй узяти кошти на операцію?

— Це вона мусить вирішити сама, — уперто повторив Гілберт.

— Ти припускаєш, що Діка можна вилікувати. Але чи певен ти цього?

— Авжеж ні. Цього ніхто не може сказати напевне. Можливо, пошкоджений сам головний мозок, і наслідки цих пошкоджень незворотні. Та якщо, як мені здається, утрата пам’яті спричинена лише натисканням на мозкові центри окремих деформованих ділянок черепа, вилікувати його справді можна.

— Але це тільки припущення! — не вгавала Енн. — Звісно, ти можеш сказати про це Леслі. Та операція коштує