BooksUkraine.com » Сучасна проза » Огненне коло. Людина біжить над прірвою 📚 - Українською

Читати книгу - "Огненне коло. Людина біжить над прірвою"

177
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Огненне коло. Людина біжить над прірвою" автора Іван Павлович Багряний. Жанр книги: Сучасна проза. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 49 50 51 ... 144
Перейти на сторінку:
Небесну, і лежали тихо–тихо, шепочучи молитви… Це над дахом проходив смерч — там гули літаки, налітаючи черговою хвилею на місто й бомблячи його з низького лету. Люди шаленіли від жаху. Вони влипали в підлогу, тремтіли й говорили тільки пошепки, ніби боячись, щоб їх не почула, пролітаючи над дахом, смерть. Але літаки пролітали і… І тоді за ними вслід зривався скажений вихор матюкні «в Бога, в Богородицю, в янголів, у всіх святих і їхніх заступників» … Розквитавшись так із літаками, бралися знову до перерваної баталії. І знову все, як було й перед тим: клекіт і ревище…

І ось серед такого ревища, як його завершення, зринає нагло гістеричний голос. То, скориставшися з маленької павзи, якась істота б'є себе кулаком у груди, ридає й вигукує:

— А в усьому цьому винні вони — ті газетчики та коректори різні!.. Вони позводили нас із ума своїми газетами!..

І скреготить зубами, що вчасно не повішав їх усіх, і пропонує спосіб розправи з ними — колесувати, четвертувати їх і т. д. за те, що от їх «бідних до такого довели».

Костик злякано втягує голову в плечі й тиснеться до Максима. Він боїться. І він має рацію, бо серед цієї роз'юшеної людської стихії до безглуздого самосуду зовсім–зовсім близько. Причому будуть бити й убивати такого–от Костика за те, що він «проклятий коректор», і професійні вбивці, й люди, які ніколи курчати не вбили, які колись любили пташок, і дітей, і книги, й церковні співи… Всі вони, ці люди, тепер пустилися берега. «Оголилися», мовляв Соломон. Тут–от оголилися їхні серця, і в тих серцях був тепер лише чад.

Знову літаки — і знову все падає ниць, а як небезпека минає — знову розливається той чад, чад зненависти й злоби. Це так ошалілі з переляку люди робили «репетицію», бо ж… Бо ж усі кожної хвилі чекали Спец. Трибуналу.

Найбільше, мабуть, дісталося в цьому звалищі німцям. Не тим, що десь там літали й бомбили, а тим, що були в камері. Їх було троє. Троє військовополонених — недавніх німецьких солдатів. Власне, від їхнього солдатства, від їхньої величі військової, в них тепер нічого вже не лишилося. Хіба що лише старі, брудні, подерті й завошивлені штани. І все. Замість чобіт, на них були якісь мотузяні лапті, замість шапок — нічого, а замість шинелів — старі сірі копи. Вони куталися в ті коци й тиснулися один до одного. Вони навіть не сиділи — вони, тиснучись отак, стояли купкою, бо не було для них місця, щоб сісти чи лягти. Та й не брак місця змушував їх стояти й злякано, з невимовною нудьгою тиснутися один до одного, а те, що всі їх злісно штовхали ногами, наступали на пальці, ходили по них, зумисне підбивали під коліна, ще й обкидали нечуваною лайкою. Дрібно тремтячи, полонені стояли в найгіршому місці — при вихідних дверях у тісному коридорчику, біля «параші», нагадуючи собою безмовних телят, притягнених на заріз. Ті, що підходили до «параші» за потребами, мочились їм на ноги, й кожен знаходив спосіб якось виявити свою безмежну до них зненависть.

Не розуміючи мови, німі поневолі, німці дивилися здивованими, жалібними очима, відкривали роти, мовби сподівалися ними щось почути й зрозуміти. Але з них вистачало й інтонації голосів та мови вчинків. Серед усіх упосліджених вони були тут найбільш упосліджені.

Особливо в критичній ситуації вони опинялися кожного разу після налету німецьких бомбардувальників. Коли ті бомбардувальники вже віддалялися, тоді маса, вставши з колін і з черев, була недалека від того, щоб тих трьох фріців геть розтерзати…

Цілий день пройшов, як у тяжкім учадінні. Та й справді, це людське звалище видавало з себе тільки сморід і чад. Та не тільки чад онуч, але й душевний чад. Навіть онучі видавались Максимові шляхетнішими порівняно з тим, що тут звалося ще людською душею. «Так, так, — кипіла його думка люто. — Самум. Самум диких піщинок, одержимих інстинктом самознищення, руїни, загибелі. І от їх нагромаджено тут цілу дюну. Це тут, а ще ж…»

І, ніби доповнюючи ці болючі думки Максима, до його свідомости долинула випадково почута серед загального галасу фраза, з чого було видно, що не тільки він, а й ще хтось тут думав його думу. Та фраза була промовлена меланхолійно, до самого себе, кимось у кутку, в звалищі — тихо, як зітхання, зламано й безнадійно:

— Вони поставили «стелю» — і людина вже не може злетіти вгору.

І все. Цю фразу було сказано майже пошепки, проте вона прозвучала для Максима дуже голосно. Хто це сказав? Та даремно Максим дивився в гущу, щоб угадати, хто ж сказав ті слова. Серед брудних, зарослих щетиною, здичавілих облич, здавалося, не було жодного такого, яке своєю духовною печаттю могло б видатись за відповідне до цієї фрази. Так і не зміг Максим узнати, хто ж то сказав. Та це й не було важливим. Важливою була сама ця приголомшуюча думка.

«Стеля» — це так авіятори називають межу можливого для літака щодо піднесення вгору, межу можливого, лімітованого спроможностями мотора чи спроможностями людини. Отже — той сумний голос виявив, назвавши, страшну річ — «стелю» в людині. «Вони» поставили її в людині, як останню межу…

«Вони…» Хто «вони»?..

Ясно, вони — всі ці Соломони й Зайці та подібні. Попи й хами від марксизму, ідеалізму, матеріялізму, фашизму, гітлеризму, ленінізму… ізму… ізму… «Пророки й апостоли», вожді й виконавці, Соломони й Зайці! Два полюси однієї цілости, діалектично сполучена єдність протилежностей, — ось тут вона виявилася. Соломон — теорія й система, Заєць — практика. «Що людина може?.. Людина нічого не може!..»

Так, вона вже не може злетіти вгору. Вона має «стелю». І вона повзає, як хробак. Тому повзає, що… повзучому не так просто впасти вниз. У крайньому разі, можна не впасти, а сповзти вниз і там якось жити. Ось… Це тому меланхолійний тихий шепіт серед людського звалища прозвучав так голосно для Максима: «Стеля» …

І ставало вже зовсім не жаль Максимові, що їх усіх тут, і його разом із ними, так близько підвели до того печального янгола на цвинтарі. Залишався лише жаль до самого того янгола, — бо ж усе це насправді зовсім не варте було великої скорботи його прекрасної, хоч і кам'яної, душі… Як добре, що їх підвели вже до цього–от цвинтаря! Колись він, іще малим, у хвилини тяжкого розпачу, мріяв про те, щоб тут, де

1 ... 49 50 51 ... 144
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Огненне коло. Людина біжить над прірвою», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Огненне коло. Людина біжить над прірвою"