Читати книгу - "Погоня за вівцею"

хоча 1889 року, роблячи перепис усіх мешканців, службовці губернаторства назвали незручністю те, що поселення не має назви, селяни її не відчували. Навпаки — зібравшись з мотиками і серпами в руках у бараку, вони навіть постановили: «Селище ніяк не називати!». Розгубленим службовцям нічого не залишалося, як у своєму звіті губернаторству дати селищу назву «поселення Дзюнітакі», оскільки повз нього протікала річка з дванадцятьма водоспадами. Така назва (пізніше — «село Дзюнітакі») стала офіційною. Але це сталося набагато пізніше. А тепер повернімося у 1882 рік.

Обрану селянами землю з обох боків стискали гори, що розходилися одна від одної під кутом градусів шістдесят, а з ущелини долиною протікала глибока річка. Такий краєвид справді скидався на діру. Вся поверхня заросла бамбуком, а ґрунт глибоко пронизало коріння велетенських сосон. Вовки, лосі, миші та всіляке птаство гасали навкруги в пошуках їжі — хто м’яса, хто риби, а хто скупого листя дерев. У повітрі снували роями мухи й комарі.

— Ви справді хочете тут осісти? — запитав хлопець-провідник.

— Аякже! — відповіли селяни.

Хтозна-чому хлопець-айн не вернувся в рідне село, а залишився разом з поселенцями. За припущенням автора, — з чистої цікавості (автор узагалі часто вдавався до здогадів). Однак якби його не було, то навряд чи поселенці пережили б ту зиму. Хлопець навчив їх добувати зелень з-під снігу, захищатися від снігових заметів, ловити рибу в річці з-під криги, ставити пастки для вовків, проганяти ведмедів, голодних і злих перед зимовою сплячкою, передбачувати погоду за зміною напряму вітру, оберігатися від обмороження, пекти коріння бамбука, рубати сосни, звалюючи їх у потрібний бік. Завдяки цьому люди кінець кінцем визнали його своїм, а до нього повернулася впевненість у своїх силах. Згодом він одружився з дочкою одного поселенця, яка народила йому трьох дітей, і, назвавшись японським іменем, перестав бути «Мінливим Місяцем».

Однак, незважаючи на героїчні зусилля хлопця-айна, поселенцям жилося несолодко. Хоча в серпні всі родини побудували собі окремі хати, взимку досередини немилосердно задувала завірюха, бо їхні стіни були складені з неоднакових розколотих колод. Ніхто особливо не дивувався, коли, вставши вранці, бачив в узголів’ї купу снігу. Загалом кожна родина мала лише один футон[22], а чоловіки спали, загорнувшись у рядно, на долівці біля вогнища. Коли кінчалися запаси харчів, люди починали ловити рибу в річці й витягувати з-під снігу почорнілі стебла білокопитнику й папороті. Земля видалася особливо сувора, але ніхто з поселенців не вмер. Не було також ні сварок, ні плачів. Вроджена бідність виявилася єдиною силою, яка допомогла їм вижити.

Настала весна. Народилося двоє дітей, і кількість поселенців збільшилася до двадцяти одного чоловіка. Вагітні жінки за дві години до пологів працювали в полі, а наступного ранку знову бралися до роботи. Селяни посадили картоплю і кукурудзу, а також розчищали лісові зарості під ріллю, зрубуючи дерева і спалюючи пні. Та саме тоді, коли життя вже набирало сили, з’явилися перші паростки і люди полегшено зітхнули, нагрянула сарана.

Сарана прилетіла з-за гір. Спочатку вона здавалася велетенською темною хмарою. Потім раптом задвигтіла земля. Що, власне, відбувається — ніхто не знав. Ніхто, крім хлопця. Він наказав чоловікам розпалити на полях вогнища. Для цього придалися навіть зужиті домашні речі і рештки гасу. Жінкам велів з усієї сили бити товкачиками об каструлі. Як потім усі визнавали, хлопець зробив усе, що тільки міг. Однак усі ці старання виявилися марними. Міріади ненаситних комах спустилися на поля і зжерли на корені весь урожай. Від нього не залишилося нічого — жодного листочка чи стеблинки.

Коли сарана зникла, хлопець впав долілиць і заплакав. Із селян не плакав ніхто. Селяни зібрали мертвих комах докупи і спалили, а після того знову взялися розорювати землю.

Вони прожили ще одну зиму, харчуючись рибою, білокопитником і папороттю. Навесні народилося ще троє малят, а люди засіяли поля. Влітку знову нагрянула сарана. І знищила весь урожай дочиста. Цього разу хлопець-айн уже не плакав.

На третій рік навала сарани припинилася. Тривалі дощі винищили їхні личинки. І водночас завдали шкоду посівам. Наступного року розвелася сила-силенна хрущів. А ще через рік літо видалося страшно холодним.

Дочитавши до цього місця, я відклав книжку, відкрив ще одну банку пива, добув із сумки бенто з ікрою й перекусив.

Подружка, сплівши руки на грудях, спала у кріслі навпроти. Осіннє ранкове сонце, пробившись крізь вікно, накинуло на її коліна легке покривало. Звідкись прилетів маленький метелик і запурхав над нами, як клаптик паперу під вітром. Трохи покружлявши, метелик сів подружці на груди, хвилину перепочив і знову кудись полетів. Після того, як він зник, подружка здалася трошки старішою.

Докуривши сигарету, я взяв у руки книжку і далі читав «Історію міста Дзюнітакі».

На шостому році справи у поселенців нарешті пішли на лад. Вони вирощували врожаї, перебудовували свої хати і звикли до життя у цьому холодному краю. Хатини з колод ретельно оббивали дошками, всередині викопували кабицю, вішали над нею лампадку. Невеликі надлишки врожаю, сушену рибу і кістку лосів вантажили на човен, упродовж двох днів спускалися до міста, продавали товар, а натомість купували сіль, одяг і гас. Дехто з селян навчився добувати деревне вугілля, спалюючи дерева, зрубані під час розчистки лісових заростей. У пониззі річки виникло кілька подібних поселень і між ними зав’язався товарний обмін.

Чим успішніше селяни обживалися на новій території, тим відчутнішим ставав брак робочих рук. Нарешті вони скликали збори, два дні сперечалися — і вирішили запросити на поселення ще кількох людей з рідного села. Справа впиралася у борги, однак таємне листування показало, що колишні кредитори давно зневірилися в отриманні боргів і повністю відмовилися від своїх претензій. І тоді кілька старійшин написали листи своїм колишнім товаришам з пропозицією — мовляв, чи не хочете переїхати на нове місце й разом освоювати землю? Це сталося 1889 року — саме тоді, коли службовці губернаторства переписали жителів поселення і назвали його «Дзюнітакі».

Наступного року приїхали ще чотири родини — дев’ятнадцять нових поселенців. Селяни зустріли їх у перебудованому бараку зі сльозами на очах — такою щирою була радість від повторної зустрічі зі своїми земляками. Новоприбулим виділили земельні ділянки, допомогли обробляти поле й побудувати хати.

У 1893 році прибуло ще чотири родини — шістнадцять нових поселенців. У 1897-му — сім родин з двадцяти чотирма чоловіками.

Ось так поволі кількість поселенців зростала. Барак розширили й перетворили на Народний дім, поряд з ним побудували невеликий сінтоїстський храм. Поселення Дзюнітакі дістало офіційний статус села. Харчувалися селяни, як