Читати книгу - "595 днів совєтським вязнем"

В переділі, в якому я дістав місце в поспішному поїзді, їхали крім мене ще три особи. Всі три заслуговують на увагу, тому скажу про них кілька слів.

Перший, найважніший між ними — це був галицький селянин-українець, тяжкий інвалід з еспанської громадянської війни, куди вибрався був з Франції, де був на роботах. Він вступив був до т. зв. інтернаціональної бригади, яка зорганізувалась була у Франції проти ген. Франка. В Еспанії цей приблизно 40-річний мужчина був важко ранений у тяжких боях: він втратив не тільки зір, але й обидві руки. Якимсь чудом винесли його товариші з поля бою, а коли червоні були примушені незабаром вивтікати з Еспанії, то його разом з тисячами інших «добровольців», членів тої бригади й інших військових частин, вивезли до СССР. Там його довго лікували, потім тримали ще довше в санаторії під Москвою, а тепер відпускали з високою пенсією в сумі 800 карбованців місячно до його рідного села Братишева, пов. Товмач. Очевидно, в Москві вирішили, що відносини в нашому краю настільки стабільні і приналежність Західної України до СССР така певна, що можна таких людей безпечно вислати до місця їх приналежности та до їх родин. Рахунок був простий: перед приготовлюваною війною проти Німеччини треба було забезпечити собі також лікарні й санаторії, тому їх вичищено з людей, які, як віддані всією душею режимові, могли бути ще й добрими агітаторами на місцях. Той братишівський селянин залишив дома жінку і троє дітей. З такою високою пенсією він з родиною мав би був тоді добре забезпечене життя, і про таке життя він говорив цілу дорогу. Не прочував ні він, ні ті, що його відпустили до дому, що за 6 тижнів прийдеться йому — такому страшному інвалідові — або втікати знову далеко на Схід, або залишатись без пенсії та на невідоме під новим окупантом.

Йому до товариства їхала приділена з санаторії, чи може стягнена спеціяльно з України, сестра-жалібниця, що опікувалась ним усю дорогу дуже дбайливо, бо ж він був безпомічний як мала дитина. Це була молода, гарна, доброго серця дівчина з Полтавщини, що щебетала всю дорогу прегарною українською мовою. Її завданням було пильнувати інваліда в дорозі, завезти його до Братишева і передати жінці, а потім вернутись назад на Схід.

Третім подорожним у нашому переділі був молодий жид, теж інвалід з еспанської громадянської війни, що був у тій самій санаторії і вертався до містечка Надвірна, звідки походив. Він був легко ранений у ліву руку, якою рухав слабо, але пенсію мав признану розмірно дуже високу — 500 карбованців місячно.

В цьому товаристві я провів усю дорогу аж до Львова. Ми говорили про різні справи, але найбільше балакав наш братишівський селянин-інвалід, що оповідав багато не тільки про свої пляни щодо дітей, яких думав посилати до вищих шкіл, але й про те, як то він буде переконувати своїх односельчан, що найкраща форма господарки для них — записатись до колгоспу і працювати спільно. Очевидно — був безмежно відданий совєтській владі і за лікування, і за високу пенсію, признану йому до кінця життя. З іншими інвалідами з еспанської війни, що їх совєтська влада теж вислала додому і вони їхали в тому самому вагоні, я ніяких розмов не зачинав. Не признавався я зрештою і своїм сопутникам, що вертаюсь по 19 місяцях побуту на Лубянці до Львова, а на їх запити казав, що вертаюсь зі спеціяльних курсів. Сліпий інвалід мене не бачив, молоденька дівчина, його опікунка в дорозі, можливо, не орієнтувалась і повірила в те, що я говорив. Але хитрий жидок з Надвірної, бачучи мій нужденний вигляд, мабуть підозрівав щось інше. Він пробував допитуватися, що то за такі курси, але я звернув розмову на іншу тему і він дав собі спокій із запитами, хоч усю дорогу споглядав на мене якось недовірливо.

Сама їзда не була замітна нічим особливим. Люди, що всідали й висідали з нашого поїзду, та й ті, що я їх бачив по стадіях через вікна, виглядали всі нужденно. Вихудлі, в дуже простих, брудних убраннях, всі в робітничих кашкетах на голові, а жінки в перкалевих хустках — і всі або з мішками або з торбами, як наші галицькі жебраки, що ходили по селах за прошеним хлібом. Бідні й нецікаві були теж краєвиди на Московщині. Хати обдряпані, як найгірша жидівська хата у нас в селі за Австрії чи Польщі. Так і видно було, що не бачили вапна довгі роки. Також накриття хат вказувало на те, що його не направляли від багатьох років: з колишнього пошиття не залишилось майже нічого, бо хати були накриті або соломою-мєрвицею, або якимсь шуваром, перемішаним з глиною. А що коло тих хат не було вже тоді ані ніякого іншого будинку, ані огорожі, ані навіть деревини, то всі села, які ми по дорозі минали, представлялись жалюгідно. До того, хоч це була половина травня, по всіх видолинках і ровах лежав ще сніг, а зрештою було всюди болото. І всюди по дорозі бідні, сумні, нещасні люди в нужденних лахах та в гумових чоботах або кальошах, причеплених мотузками до ніг, що були обвинені у брудні онучі. Вийняток становили тільки ті військові, що мандрували до Західної України і вони їхали в немалому числі теж цим поспішним поїздом. Вони були і добре підгодовані, і добре убрані.

Я дивився на те все і думав свою думку. Що я застану у Львові та в нашому краю? Які нові порядки, які зміни взагалі? Чи й там уже така нужда, такі нещасні люди?

Пригадались мені мимохіть ті написи на стінах, що їх я відчитував зі співвязнями в купальні («бані») на Лубянці, куди одного разу привели нашу камеру. Це не була наша постійна «баня», а якась інша, де всі стіни були записані прізвищами людей та всякими віршованими афоризмами. Між ними вичитав я і таку думку (подаю в перекладі на українську мову):

Хто не був, той ще буде.

А хто був, повік не забуде.

І