Читати книгу - "Тарас. Повернення"

— Я товарищ Кати… Кызтумас, то есть, — відповів Шевченко.

— Но я не знай тибя… Давно товаришь? — спитав дід, облизав губи, ще раз вдихнув, гикнув і здивувався, що більше не свистить.

— Недавно.

Дід посовався на кошмі, покрутився туди-сюди, випростав плечі, аж йому щось хряснуло поміж ребер. Протяжно вдихаючи, він набрав повні груди повітря, незважаючи на страшенно ядучий запах рогів. При цьому він прискіпливо вдивлявся в Шевченка маленькими очицями з-під круглих, як бублики, сивих брів. І вже коли видихав з полегкістю повітря, то запитав:

— А что-и ты сделала, что и мне стала луче?

— Я только вас срисовал… — сказав Шевченко і простягнув Парахатові малюнок, на якому дід, зігнутий у три погибелі, лежав на килимі, втуплюючись у ґратчасту стіну юрти, обтягнуту сіро-бежевою повстю.

Дід Парахат, як уздрів малюнок і себе на ньому із заокругленою горбом спиною, то й застиг нагло від жаху. Від побаченого він таки знову почав задихатися, конвульсивно закачався, обхопивши коліна руками, бив себе по плечах і підгинав до грудей коліна. Після кожного удару він ще раз протяжно вдихав і прислухався, чи йому свистить у грудях, чи ні. І коли він за кілька вдихів і видихів свисту не почув, то ще раз втягнув повітря й ґвалтом закричав, тицяючи в Шевченка пальцем:

— Аай-ай-ай! Мыстан![88]

Шевченко не вперше стикався з переляком мусульман від намальованих зображень людей. Але те, що відбувалося з дідом Парахатом, було занадто. Щоб заспокоїти недужого, Тарас вирішив вибачитися, приступив ближче.

І саме цієї миті до юрти забігла ціла ватага старих, жінок і дітей. За ними вскочила Катя, Мерейлі й бабуся Ажар. Усі кричали, падали на коліна, тицяли в Шевченка пальцями. А собачка із закрученим хвостом і великими, як у лисиці-корсака, вухами, дзявкаючи, вскочив до юрти, ще й схопив Тараса зубами за чобіт. Катя висварила песика і голосно промовила до Тараса:

— Человік не может рисовать человік! Так сказал Мухамед!

Якийсь старезний аксакал з більмом на одному оці, бачачи, що Тарас геть розгубився від зойків, надумав вирвати в нього малюнок і кинути у вогонь. Але роззлощений Шевченко в останню мить стер двома порухами долоні всі вугільні лінії на аркуші. На довершення ще й дмухнув на них. Чорна пилюка розсіялася, відкриваючи сіру поверхню паперу, на якій і сліду не залишилося від зображення хворого діда Парахата.

Усі присутні застигли від здивування. З юрми почулися слова молитви. Двоє старих опустилися на коліна. Але першим уклонився Шевченкові невеличкий і збадьорений дід Парахат.

— Жаратқан ие![89] — благоговійно промовив він, складаючи перед Тарасом долоні в поклоні.

За ним, зачудовано поглядаючи на сіру пляму від витертого малюнка, вклонилися Тарасові й решта присутніх. Двоє аксакалів, що припали лобами до Шевченкових чобіт, вкінець заплутали його, одне за одним додаючи йому різних незрозумілих прізвиськ.

— Бақсы![90] — казав один.

— Əзәзіл![91] — неначе наполягав на своїй назві другий.

А Катя, нічого не кажучи, опустилася перед Шевченком на одне коліно, зняла тюбетейку, розкинула перед ним крило чорного волосся і схилила голову.

З її боку це було не лише виявом поваги, але й визнанням влади над нею чужого чоловіка. Шевченко не знав цього звичаю. А гамір, що здійнявся довкола від вихватки Катерини-Кизтумас, був таким потужним і навальним, що він зовсім сторопів. Від шалених криків здавалося, що юрта ось-ось завалиться. Але найбільше репетував дід Парахат. Він так зіпав і щось горланив, щораз підскакуючи, що впав і закашлявся. І тут-таки всі присутні пригадали собі, що допіру збиралися прощатися з Парахатом, який помирав. І коли дід завалився і затремтів від кашлюка, Мерейлі, Кизтумас і Ажар миттю кинулися його заспокоювати, відпоювати зіллям із джейранових кісток і укладати на темно-червону кошму. Але дід, який раптово одужав і не на жарт зміцнів, виявився вертким, вирвався з турботливих рук своїх родичок, щось швидко прошваркотів аксакалам і заговорив до Шевченка, як до давнього приятеля, російською:

— Маладеца, бақсы! Мне луче… Хароший работа!

Раптом Парахат закашлявся з такою силою, що йому з горла вилетіло щось чорне, пролетіло через усю юрту і хлюпнуло в піалу з кумисом, що стояла на ослоні біля вогнища.

Казахи вклякли, ошелешені. А Шевченко взяв піалу й витяг звідти довгасту кулю. Підніс до шанарика. І, роздивляючись, почув слова слабого Парахата:

— Никому не говориль, что умирал от пули Напливона… Под Парижем попал француз в лёгкое, — навмисне російською зізнався Парахат. — Тарас-ага! Ты мой гость.

І, поки в юрті відбувалася імпровізована церемонія визнання Тараса, меншенькі сестрички Кизтумас присіли край вогнища і в попелові заходилися виводити кістяною ложкою портрет голомозого Шевченка з одним прищуреним оком. Йому це було більш до вподоби, аніж шанобливе схиляння перед ним. Він присів поруч, попросив у п’ятилітньої ложку й домалював своєму зображенню великі вуха. Носаком чобота витягнув із вогнища жарини і прилаштував їх до намальованого