Читати книгу - "Тарас. Повернення"

Дівчатка задмухали на жарини, вони спалахнули й заграли вогненними язиками в бороді намальованого Шевченка…

…Вечір спадав на Мангистау різко. Тут, на півострові, пекло в червні до восьмої вечора, а тоді раптово ставало холодно і здавалося, що й саме сонце вже не заходить, а замерзає на небокраї. Тому, поглядаючи на світило дня, яке вже почало тьмяніти, Шевченко поспішав. Він сидів на ослоні посеред майдану поміж кількох юрт, розташованих колом, і малював ескіз кулпитаса на могилу діда Парахата. Поряд із ним чипів по-турецькому сам дід і розповідав, погойдуючись, про своє життя і ті символи, які б він хотів на кулпитасі зобразити. Він підзабув російську, і в описах йому допомагала Катя. І хоча Шевченко добре його розумів, однак Парахат весь час жестикулював і показував. Особливо він хвалився, що воював із Наполеоном в адайському загоні на боці Росії. Що французи їх звали «вузькоокими дияволами». І що в бою за 12 секунд він випускав зі свого лука відразу чотири стріли. Усю цю оповідь легко було зрозуміти з його пантоміми. Маленький і жвавий дід підплигував, неначе летів на коні, і, поки висів у повітрі, чотири рази зображав, як накладає стрілу на тятиву, яку пересмикував, і, крутячись на різні боки, смалив із лука. А наостанок дід ще й удавав, що видивляється, куди ті стріли, випущені ним з уявного лука, поцілили. Після кожного пострілу Парахат тричі проказував задоволено:

— О-о-о! — Тоді прикладав до чола долоню і визирав з-під неї вдалечінь.

— Та ви ще буйний козак! Вам рано помирати! — поплескав його по плечу Шевченко.

І коли Катя переклала дідові фразу Тараса, Парахат підніс вказівного пальця правої руки вгору і проказав казахською:

— Аллах мені сказав сьогодні, що я тоді помру, як Кизтумас праонука мені принесе.

Від цих слів у дівчини запаленіли щоки. А Шевченкові зробилося чомусь незручно. Він прикипів до своїх щиросердних, наївних і водночас величних господарів. Хоча боявся в цьому собі зізнаватися. Водночас його турбувало те, що Катя в рідній оселі серед одноплемінників відводила від нього погляд, і зі сміливої перетворилася на боязку й покірливу в усьому дівчину. Щось це мало означати. І він лінькувато поспитався, чи їй не зле. І Катя якось по-сімейному відповіла йому:

— Ні.

— Ти вже відрізняєш українську від російської, — здивувався Шевченко, а самому приверзлося, що він сидить не посеред юрти, а вдома, в Керелівці. І що перед ним не осетрина і джейран у тарілці, а безрога з п’ятаком і хріном.

— Так, одчуваю, — відказала дівчина, і Тарас ще дужче зачудувався і примовк. Ковтнув п’янкого кумису. І щасливо захмелів. Його муки, тортури, переслідування залишилися позаду.

Довкола всі усміхалися йому, пили чай, кумис, шубат, їли бішбармак. Розповідали історії та легенди, як хтозна-коли адайці прийшли на ці землі з півдня. Причому туркмени пропустили їх через свої пустовища і вони зайняли місце поміж ними та калмиками на Великому Шовковому шляху, суходільна частина якого закінчувалася побіля Новопетровського… Діти, що бавилися з колесами з гілок тамарисків, перестали гасати, сіли слухати. А старий аксакал заграв на домбрí, видобуваючи з неї всі вітри й гони неосяжного та святого казахського степу. Тарас розніжився, підпертий з усіх боків подушками. І йому не захотілося нікуди звідси їхати.

— Шось не так я сказаля? — турботливо переспитала його Кизтумас.

— Все так, — сказав він, малюючи над кулпитасом Парахатові небо й сонце, а за ним Каспій.

Зненацька на сусідньому горбі зайнявся вогонь і повалив дим. Дозорець запалив величезне кострище. Всі, як один, посхоплювалися, стривожені. Жінки залементували. І в аул на конях влетіло кілька десятків вершників з Ісою і Досаном на чолі. Домбра замовкла. Діти злякалися й перестали гратися. Загавкали собаки. Забили беркути крилами. Кури заметушился поміж людей.

Іса і Досан зіскочили з коней. Уклонилися аксакалам і загукали до всіх, роззираючись:

— Орыстың қанішерлері ауылға кіріп келеді. Ең қажетті заттарды алып тауға қашыңдар. Тарас жан, сен де. Неғып отырсың?! Қаш! Əйтпесе орыстар сенің де басыңды алады![92]

Першими злякалися діти. Сестрички Каті побігли до мами Мерейлі й бабусі Ажар. Решта дітей так само розбіглися по своїх юртах, допомагаючи виносити дорослим найцінніше: мідні чайники, дзбани, дерев’яний посуд, музичні інструменти, книжки. Дорослі витягали зброю, відпускали беркутів, знімаючи їм клобуки й шепочучи їм на вухо слово «Шеркала». То була назва найвищої в Мангистау гори, котру адайці перетворили на фортецю, виривши в її центрі найглибший у степу колодязь. Завглибшки він сягав понад сотню метрів. І в лихоліття рятував тисячі казахських життів. На тій горі ховалися адайці. Це була цитадель їхньої свободи. І саме туди раніше за них прилітали їхні мудрі птахи і чекали на своїх господарів.

— Домбыраны алыңдар! Қойлардыѳріске айдап жіберіңдер![93] — закликав, скачучи поміж своїх отаман Іса. Він так майстерно крутився серед людської тичби на коні, що не тільки нікому не заважав, а й встигав підтримати немічного, відкрити загороду кошари, підкинути з жердини беркута в небо, а тоді звів свого жеребця в свічу і задивився з-під малахая вдаль.

— Орыстар қайда?![94] — запитав