Читати книгу - "Пригоди. Подорожі. Фантастика - 82"

Уривчасті миготливі спалахи — жовті, фіалкові, блакитні. Дуже чисті кольори. Яскраво-червоні вкраплення акомпанементу. Фортепіано? Ритм — вальс. Вальс Шопена? Так, інших вальсів у мене немає у супроводі фортепіано. Почав підбирати по пам’яті мелодію — збіглося. І тільки-но усвідомив, що збіглося, все виповнилось якимось вищим розумінням, — ефект збагаченого сприйняття. Сама душа трепетала в тріумфі розуміння іншої душі, чужих думок і відчуттів.

Потім був Бетховен. Я впізнав. Я відразу впізнав! Стрімкими скелями, стогоном лісу під ударами урагану, морськими хвилями громадились видіння. А з пам’яті зринали звуки, не звуки симфонічного оркестру, ні, самого музичного змісту. Сила, піднесення, відвага, грозові веселощі переповнювали мене.

Але що ж на тій першій платівці, яку я відклав? Міняться фіалкові відблиски — партія скрипок? Напливають жовтуваті, потім зелені пейзажі — соло фагота? Яскравий вибух, злет світлових бризок… Вони поволі опадають… Потім спокійний маршовий ритм… Темрява… Кінець частини. Далі напівпрозоре миготіння в іншому ритмі. Це симфонія… Але чия? Особливих емоцій немає. Чи, може, витрачаю забагато зусиль на пізнавання інструментів?

Знову темрява. Щось дуже довго… Зупинилась платівка. Перевернув диск. І знову не впізнаю. Блакить води, ластівки кружляють над прірвою… Знову пауза темряви перед останньою частиною.

І раптом — що це? — ніби зірвало пов’язку з моїх очей… Вздовж берега річки — верби, вільхи, осики, вище по косогору — дуби й клени, вітер полоще їхнє листя, хвилює трави і квіти, погойдує підвісний місток через річку. Де це? Я тут колись був, бачив усе це з протилежного берега і тоді перебував у стані… дивному стані… Вчувалася музика (хоча музика не звучала), аж сльози наверталися… Де це було, коли?

А-а, он воно що! Я слухаю-бачу Четверту симфонію Чайковськсго, фінал.

…Це було трохи більше року тому. Опинившись у місті Клин, я знехтував екскурсійним сервісом і рушив через усе місто — звичайнісіньке, зі стандартними будівлями, курявою на вулицях — до будинку Чайковського. Якийсь добродій показав мені найкоротший шлях: через річку Сестру підвісним місточком. От саме тоді, вийшовши на лівий берег, поглянувши довкола, я відчув у собі звучання фіналу Четвертої. Мабуть, вітер винен, своїми поривами він нагадував заметільний початок фіналу. І було байдуже, що Петро Ілліч (я це знав) написав Четверту набагато раніше, ніж поселився в будинку, до якого я йшов, і взагалі не тут, вона написана в Італії…

Платівка відзвучала. Я сидів у тиші-темряві, приходив до тями. Тож коли я був у Клині, картини народили звуки, музику, а зараз — музика зродила в мені зорову пам’ять. Замкнулась рефлекторна дуга — пояснили б усезнаючі потрошителі кицьок. Але і я дещо знаю. І вірю собі.

Виходить, що у своїй переплутаності я найкраще сприймаю те, що має великий, глибинний зміст. Мабуть, і людські слова я сприйматиму саме так… І в природі — гармонійне, величне, красиве… А все дрібне, незначиме, порожнє, нице — залишиться нерозбірливим шумом і світловим сміттям. Так це ж прекрасно! Я чую і бачу, але не звуки і світло, а те, що стоїть за ним. Тож збіднів я чи збагатився?!

Ранком — спалахи-дзвінки. Взяв трубку:

— Так, слухаю.

“Чому мене досі не пускають? Що сталося?” Я пізнав цей голос з першого слова, навіть по телефону. Відчув і самолюбиву образу.

— Не можна було… А зараз… приходь.

Чекаю з нетерпінням і тривогою. І нетерпіння моє зовсім не таке, як перед зустріччю з коханою. Мені ніби хочеться, щоб якнайшвидше лишилось позаду… Що? Може, не варто ще зустрічатися з Камілою?

Раніше вона вривалася без дзвінків, завмирала в обіймах. Я заборонив їй приходити без попередження, це після того досліду, коли ми з Геракличем обмінялися сутями на дистанції Земля-Місяць. Він мені сам розповів скрушно, що нічого не зміг із собою зробити… Каміла прийшла (у неї з’явилося “вікно” між кінозйомками) до нього (в моєму тілі), розцілувала… Власне, нічого особливого не сталось… Але яким приниженим, ображеним я себе відчував. Каміла не зрозуміла, що я — то не я, отже вона любить і розуміє тільки моє тіло… Ось чому я відчував себе ображеним. Проте Каміла про це нічого не дізналася, хіба просто відчула — щось змінилося в наших стосунках.

Ось і зараз: прибігла до мене, лиш почула звістку про повернення, кинула студію і зйомки (для молодої актриси немала жертва) — а я, бачте, “не приймаю”. Я не хотів, аби вона бачила мене безпорадним, неповноцінним. І зараз-напружений, як перед іспитом… І намагаюсь якомога чіткіше уявити її зовнішність: двадцятитрьохрічна шатенка, великі темні очі, біла шкіра, родимка на правій щоці, волосся зібране “хвостиком”, співуче сопрано, легка недбалість у вимові… Я все пам’ятаю, кожен рух, інтонацію… Але як я зараз сприйму її голос, її руки, губи?.. Якби ж і з Камілою вийшло так, як з музикою… Іспит. І не від мене лиш усе залежить.:. Як ВОНА сприйме мене?

Двері відчинились, і мов пробігло полум’я. Звуки її тіла. Не треба зору, слуху, навіть слів. Теплі лагідні, долоні на моїй шиї. Запах її парфумів… Поцілунок, щемкий і бентежний… Я підхоплюю її на руки, її волосся лоскоче моє обличчя…

“Чому тебе так довго обстежували цього разу? Щось сталося? Але ж усе добре, все гаразд? Правда?”

— А яким я тобі видаюсь? Нормальним? “Цілком. Погляд тільки… неуважний, якийсь розмазаний… Втомився?”

— Це тому, що сліпий… І до того ж я глухий… — І я розповідаю їй усе.

Тихо. Темно. Вона завмерла біля мене. Розгубленість, переляк, ошелешеність, відчуження і — який жах! — відраза, і навіть не жалість, а гидливість. Я каліка. Щоправда, вона швидко похопилася, навіть розгнівалася сама на себе:

“Бідненький ти мій… І нічим не можна зарадити?”

— Нічим. Чим тут зарадиш?

“Це жахливо! (Репліка з багатьох п’єс). Послухай… А це може позначитись на дітях?”

— Можливо… Не знаю…

…Ні, не хочу навіть пригадувати все наступне. Далі буде суцільна кваліфікована гра. Щирим був тільки отой перший спалах відрази й гидливості. Одна справа — знаменитий психонавт, достойна пара молодої зірки екрана, але зовсім інша — інвалід з унікальним каліцтвом, якому не можна довірити навіть конверти клеїти. Та й справді — діти. Тут крити нічим. Святая святих майбутньої матері. Не потрібен я їй, хоч як дивись.

Та й вона мені тепер… Я навіть подивувався відчуттю полегкості й спокою, коли Каміла пішла. Пішла жінка, яку я так боявся втратити…

“Послухай, а це добре, що в тебе переплутались очі й вуха, а не, скажімо, очі і язик чи ніс. Вай! Уяви тільки,