Читати книгу - "Про письменство. Мемуари про ремесло"

з’їла свиня), але зрештою все сталося інакше. Пол Шелдон виявився набагато винахідливішим, ніж я спершу подумав, а його намагання врятувати своє життя, граючись у Шахерезаду, дали мені змогу висловити про спокутну силу письма те, що я давно відчував, але ніколи не проговорював. Енні також виявилася складнішою, ніж я спочатку уявляв, і про неї було дуже цікаво писати: це жінка, чиєю найбруднішою лайкою було «кукурікнутий», але яка без жодних вагань відрубає стопу улюбленому письменнику, коли той спробує від неї втекти. Урешті я відчув, що її варто пожаліти не менше, ніж боятись. І жодна з подробиць та подій в оповідці не продиктовані сюжетом; вони природні, кожна виникла органічно з первинної ситуації, кожна — розкопана частина скам’янілості. І я пишу все це з усмішкою. Попри всю отруєність наркотиками й алкоголем у той час, я дуже гарно провів час, пишучи цю книжку.

«Гра Джеральда» і «Дівчинка, яка любила Тома Ґордона»[217] — це два чисто ситуаційні романи. Якщо «Мізері» — це два персонажі в будинку, то «Гра» — одна жінка у спальні, а «Дівчинка» — одна дитина загубилася в лісі. Як я вже казав, у мене були сюжетні романи, але результати, такі книги, як «Безсоння» та «Роза Марена»[218], вийшли не дуже натхненними. Вони (хоч як прикро це визнавати) здерев’янілі, пересилувані. Єдиний мій спонуканий сюжетом роман, який мені подобається, — це «Мертва зона» (поклавши руку на серце, зізнаюся, він страшенно мені до душі). Єдина книга, яка здається сюжетною, — «Мішок з кістками»[219] — насправді теж ситуаційна: письменник-удівець у будинку з привидами. У «Мішка з кістками» на втіху готична (принаймні я так вважаю) і складна передісторія, але жодна деталь не була задумана наперед. Історія невключеної території TR-90 і розповідь про те, чим насправді займалася в останнє літо свого життя дружина овдовілого письменника Майка Нунана, з’явилися спонтанно, іншими словами, це були деталі скам’янілості.

Достатньо сильна ситуація ставить під питання саму необхідність сюжету, і мене це влаштовує. Найцікавіші ситуації зазвичай можна виразити запитанням «а що якби?..»:

А що якби в село в Новій Англії вторглися вампіри? («Доля Салема»)

А що якби полісмен у глухому містечку в Неваді осатанів і почав убивати всіх без розбору? («Розпука»[220])

А що якби прибиральницю, підозрювану в убивстві, за яке їй нічого не було (убивство свого чоловіка), стали підозрювати в убивстві, якого вона не вчиняла (убивство своєї начальниці)? («Долорес Клейборн»[221])

А що якби молода мати з сином опинилися в заглухлій машині в заручниках у скаженого собаки? («Куджо»)

Це все ситуації, які спали мені на думку: у дýші, за кермом, на щоденній прогулянці, — і згодом перетворилися на книжки. У жодному випадку я не планував сюжету, ані шпаргалочки з ідеями не припасав, хоча деякі оповідки (наприклад, «Долорес Клейборн») майже настільки ж складні, як детективи про вбивства. Одначе, прошу вас, не забувайте: між історією і сюжетом є величезна різниця. Історія — шляхетна та надійна; сюжет — непевний, і краще тримати його під домашнім арештом.

Кожен резюмований вище роман було, ясна річ, відшліфовано та деталізовано в процесі редагування, але більшість елементів існувала від самого початку. «Фільм має існувати вже на стадії чорнового монтажу», — якось сказав мені монтажер Пол Гірш[222]. Із книгами це теж правда. По-моєму, це рідкість, щоб проблему незв’язної або нудної оповіді могла вирішити така незначна річ, як друга чернетка.

Це не підручник, тому тут не дуже багато вправ, але ось вам задачка, раптом ви вирішили, що вся ця балачка про ситуацію замість сюжету — просто глевка херня. Я покажу вам, де розташована скам’янілість. Ваше завдання — написати про цю скам’янілість розповідь на п’ять-шість сторінок без продумування сюжету. Інакше кажучи, я хочу, аби ви покопалися в кістках і побачили, які вони на вигляд. Гадаю, результати вас неабияк здивують та потішать. Готові? Почали.

Усі знають основу цієї історії. Вона чи не що два тижні вигулькує в розділі поліцейської хроніки міських щоденних газет. Жінка — назвімо її Джейн — виходить заміж за чоловіка, розумного, дотепного, із потужним сексуальним магнетизмом. Назвімо його Дік[223], найбільш фрейдистським іменем у світі. На жаль, у Діка є темний бік: він гарячковий, хоче все контролювати, може, навіть (ви про це дізнаєтесь, коли він почне говорити й діяти) параноїк. Джейн щосили старається не помічати Дікових вад і працює над їхнім шлюбом (про причини її старань ви теж дізнаєтеся; вона вийде на сцену й розкаже). У них з’являється дитина, на певний час усе стає краще. Потім, десь коли дівчинці минає третій рік, жорстокість і ревниві тиради повертаються. Спочатку це словесні обрáзи, згодом — побиття. Дік переконаний, що Джейн спить із кимось, імовірно, зі співробітником. Це хтось конкретний? Я не знаю, і мені байдуже. Може, Дік потім розкаже, кого підозрює. У такому разі ми обоє знатимемо.

Нарешті бідолашка Джейн не витримує. Вона розлучається з цим гівнюком і дістає опіку над донькою, маленькою Нелл. Дік починає її переслідувати. У відповідь Джейн виклопотала заборонний судовий наказ, документ, від якого стільки ж