Читати книгу - "Дев’ять кроків назустріч вітру"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Дякую вам. — Хлопець повільно підвівся й обійняв жінку.
Вона, мабуть уперше за довгий час, не пручалась і теж щиро когось обіймала. Той хлопець їй чимось подобався. Він був безмежно добрий. Він не заслуговував на те, що йому приготовано долею.
— Не відпускай її, — повторила жінка і вийшла з кімнати.
Бенедикт уже не плакав.
У повітрі пахло дощем. Свіжим таким, літнім. Та самого дощу вже не було. Хмари на небі розсіювалися, а розпечене сонце ховалося за обрій. Був вечір. Захід сонця.
На даху покинутого будинку сиділа змокла до останньої ниточки Анна. Вона тут сиділа і під час дощу, тож не думала звідси йти й після нього. Це була її схованка. Вона тут думала про все, що почула в лікарні. Чи то сліз бракувало, чи то сил уже не було — але вона вже не плакала. Вона просто думала.
Хлопець, який підтримує її божевільні ідеї; який смішить її; який розповідає їй цікаві історії; який шукає їй рідкісні книги; який ніжно її цілує та обіймає… той чудесний хлопець потрапив у біду. Як вона може йому допомогти? Чи має вона право скаржитись на долю? Невже це не гаяння часу?
Вона думала про це, дивлячись на спокійні краєвиди безтурботних вулиць. І раптом…
— Не покидай мене, — промовив у неї за спиною Бенедикт.
Тільки він знав, де її шукати.
Вона піднялась і розвернулась до нього. По її тілу пробіглись мурашки. Чорт його забирай, який він був красивий. Навіть трошки зсутулений, навіть з милицею. Кілька секунд вони просто дивились одне одному в очі, а потім вона рушила до нього, як одного разу на цьому самому даху він рушив до неї. І так само, як і він тоді, вона його поцілувала.
— Ніколи… Я не покину тебе, чуєш?
Вони обоє плакали… та чи від горя?
— Нам буде важко, — промовив він. — Тобі буде важко.
— Але ти мене не відштовхуватимеш, добре? Ніколи, зрозумів? Навіть якщо мені буде важко… Навіть якщо мене жалітимеш… Ти не викаблучуватимешся і не відштовхуватимеш…
— Добре, — крізь усмішку промовив він. — Я кохаю тебе.
— Я теж кохаю тебе.
Чи знав він, на що її прирікає? Чи знала вона, на що погоджується? Ні. Вони просто кохали одне одного.
З тих підлітків вийшли б прекрасні вчителі. Вони б з легкістю могли навчити всіх не журитися в тяжкі моменти життя. Вони б з легкістю могли навчити кохати, ні про що не думаючи.
Кожна неділя для тих підлітків була прекрасним днем. Тим днем закінчувався тиждень, і ним же починався наступний. Це був наче той короткий момент на світанку, коли ніби ще ніч, а з секунди на секунду має вийти з-за обрію сонце і подарувати світу ранок.
Та неділя не була винятком. Вони сходили на прослуховування (екзамен) Макса. Коли він виступав, вони гучно його підтримували, і, коли всі абітурієнти протанцювали свої танці, друзі не здивувались, що екзаменатори поставили їхньому другові відмінно за танець. Тоді всі забули про все. Були тільки Макс і його маленька перемога.
Після того вони провели прекрасний вечір на березі річки неподалік Зміїного шляху. Пилип вмикав свою музику; всі сміялись, жартували, танцювали та раділи.
— Я студент того вишу, в який мріяв потрапити! — не вірив Макс. — Хіба це не щастя?
— Ти там покажеш усім, де раки зимують! — сміялася Ліза.
Вона, Макс і Пилип, уже трохи сп’янілі, танцювали біля вогнища, на якому вони нещодавно смажили сосиски. З Пилипової колонки грав Кузьма Скрябін і заряджав усіх неймовірним драйвом. Анна і Бенедикт, усміхаючись, за ними спостерігали. Закохані сиділи на якомусь дрюку, теж недалеко від багаття, — вона тихо поклала голову на плече хлопця і не чулась у щасті.
— Хіба це не класний вечір? — прошепотіла вона.
— Прекрасний, — відповів Бенедикт. — Але я хочу тебе дещо попросити.
— Про що?
— Я хочу, щоб ти помирилася з татом.
— Для чого? — здивувалась вона. — Він негідник… Ти ж бачив, як він зверхньо повчав тебе жити!
— Він просто не знав про мою хворобу, — сказав хлопець. — Якби він знав, то розумів би, чому все так. Чому в мене такі погляди і принципи.
— Що? — обурилась дівчина. — Не бреши собі, Бенедикте.
— Тобто?
— Навіть якби ти був здоровий, це б нічого не змінило, — пояснила дівчина. — Ти просто така людина… Ти прекрасна людина… Не хвороба тебе таким робить. Ти сміливий, бо живеш так, як ти хочеш. Бо я, наприклад, завжди була боягузкою, Бенедикте. І аж тепер у тебе вчусь. Колись я б ніколи не чинила тих вчинків, які роблю з тобою. І, відповідно, не відчувала б того кайфу, який приносять мені такі вчинки. Тож не кажи мені, що хвороба впливає на твої принципи… Найбільше, що вона робить, — це змушує тебе не відкладати прислухатись до тих принципів.
— Ти маєш рацію… Це нічого не змінює… Але він того не знає… Для людини з його поглядами це буде прекрасним поясненням моєї «несерйозності», — продовжив юнак. — І я не хочу, щоб ти з ним не спілкувалась. Бо це безглуздо — гаяти час на мовчання до тих, кого любиш.
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Дев’ять кроків назустріч вітру», після закриття браузера.