Читати книгу - "Предок"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
— Але дай спокій, Хаді! Стара вже я на такі речі… — голос Зораї несподівано задзвенів журливою ноткою. Щось озвалось, — немов заворушилась сполохана гадючка, — у глибині серця: «Може й є в цьому трохи правди?..»
А Хадіджа розсипала іскри сміху й блиски з очей:
— Двадцять три роки — ті-і-точ-ко! Та хіба ж то старість?
— Ну, відомо! Це ж майже чверть століття!
— І за тисячі літ не старіють зорі! А моя тітуся — зоря серед жінок!.. Коли не віриш мені, так запитаймось… хоча б… чужого лицаря! А хоч і їх двох!..
Зорая спалахнула.
Але племінниця вже відхилила довгу, смарагдову сережку й шепотіла тіточці на вухо:
— Цілком випадково… Так: цілком випадково завважила… коли стрічались часом у саду з братовими магістрами… А хіба ж це не відомо й татові? А він же так бажає щастя Зораї!..
І серце, офіроване, щоби по вінця наповнилось самою мудрістю, тремтіло тривогою, радістю…
Ах, як гарно було слухати «голос ночі»… з-під дактилевих пальм!… що дуже добре долітав до плоскуватого даху емірового гаремліку!.. А мудрість?.. Чи ж не ліпше за неї… безумство?.. Чи не варт, віддати за таке «безумство» частинку мудрости?
Сказано бо:
— «Те, що віддав ти, — зберіг ти для дару Всемогутньому».
І дійсно була певна, що коли «є на те братова воля», то й вона, Зорая, вкладає свою волю й свої бажання «в правицю Відвічного»…
Дивилась на білий «молочний шлях», що по ньому смугами світла й тіні, як стежками-дорогами снуються повітряні каравани легеньких хмаринок…
Із Незнаного у Невідоме йдуть вони блакитною пустинею небес, підносячи за собою клуби зоряного піску…
І несуть незмірної ціни таємні скарби: казки життя, переплетені нетемніючими перлинами щастя…
* * *
До Хадіджиної кімнати, мов легка тінь, пружною ящіркою просковзнула невільниця — кадиксанка[204] — Ліндараха.
Хадіджині очі блиснули в пітьмі запитом і тривогою.
Невільниця спочатку мовчки притакнула головою, потім пошепки додала:
— Те й друге полагоджено.
З тону, яким це промовила, було зрозуміле: поводиться зі своєю панією, як приятелька, не як служниця.
— Слов’янин[205] відійшов?
— Побіг до своєї хати, …з черевичками на серці!
А я вже маю йти?
— Зачекай трохи. Нехай спочатку прийде той, кого прагне бачити твоє серце. Він дуже схвильований вістками, що привезли сьогодні франкські дервіші. Прийшло їх 11… здається прибули з його краю до Яфи… Звуться всі «Фран-тис-кан…» Позавтра підуть далі, йому ж привезли золота й вісті. Багато листів… Саме їх читає. Пожди. Я попереджу, коли прийде час. А ти — поміркуй… Тільки не світи…
— Добре… Але відкіль ти все знаєш?
— Дещо казав Юсуф. Дещо…
Хадіджа зичливо всміхнулася до Ліндарахи:
— Тобі, бачу, не треба помічниць ані хитрих-мудрих петлювань, щоб зустрінутись із Юсуфом!.. Щаслива ти!
Кадиксанка раптом посмутніла, ніби згасла:
— Невільниця чести не має, пані! Тож і не зважає вона на огляди…
Довго чекала Хадіджа.
Та ж не було диво. Надто незвичайний був сьогоднішній день для Карльоса Лясерди. Сидів, опершись на руки за столом, а перед ним лежав лист із розломаною печаткою:
— «Донья Каталіна віддала Богу свою чисту душу в манастирі кармеліток, де жила, «як світська гостя»[206] — черницею, бо стати не могла нею за життя чоловіка. Зо світських радостей лишилась їй одна, — писав патер Інніґо — слухати з-поза ґрат голосу сестри Марії дель Ангустіяс, що співала в хорі черниць. Бачити бо свою
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Предок», після закриття браузера.