Читати книгу - "Життя і неймовірні пригоди солдата Івана Чонкіна. Переміщена особа"

начебто в підвалах Луб’янки поселилась Залізна Маска. Тобто йшлося про дуже таємничого в’язня, обличчя якого сховано під залізною маскою, як у його попередника з ХVІІ століття, утримуваного під залізною маскою в Бастилії. Доречно сказати, обличчя того, з ХVІІ століття, насправді ховалося не під залізною, а під парчевою маскою, що робило його життя, як нам здається, не таким жахливим, але публіка наша (світова, а не лише російська) така, що їй подавай жахіття в чистому вигляді, а напівжах лоскоче недостатньо. Що ж до нашого радянського в’язня, то, відповідно до переказів, його обличчя було закрите саме залізною маскою, при цьому про його особу казали різне, але в цілому сходилися на тому, що це був Сталін. Сталін, якого вороги викрали і підмінили секретним народним артистом. Артист цей просто маріонетка в руках ворогів. На засіданнях він киває головою і плеще в долоні, а насправді всім заправляють вороги, які під іменем Сталіна винищують кращу частину радянського народу. Для таких чуток були реальні підстави. Вони полягали перш за все в тому, що глибока народна віра в Сталіна, в те, що він безконечно мудрий, гуманний і справедливий, ніяк не поєднувалася з тими злодіяннями, які творилися від його імені.

Отже, якщо ви припустите, наче автор усю історію з підміною Сталіна артистом Меловані висмоктав з пальця, ви будете не праві.

Хоча, повертаючись до маски, посмію припустити, що її, ні залізної, ні парчевої, взагалі не було. Але була окрема камера. І не в підвалі, а на першому поверсі. Там і утримувався в’язень під номером 37/14 БЩ, тимчасово без прізвища. Справжнього його прізвища не знав ніхто, крім, очевидно, наркома Берії. Якийсь Лапочкін Іван Спиридонович, 1921 року народження, що дожив до нашого часу, а тоді працював наглядачем у Луб’янській в’язниці, тепер, коли йому дозволили, розбалакався і нещодавно по телебаченню повідомив дещо пов’язане з цією легендою. Розповідав, що взимку чи то наприкінці сорок п’ятого, чи то на початку сорок шостого в коридор, що він його охороняв, під указаним вище номером дійсно доставили людину похилого віку кавказької зовнішності, яка при приведенні його в камеру хвицалася й кричала: «Відпустіть мене! Я – Сталін! Я вас усіх розстріляю!»

– А що, – запитав Лапочкіна ведучий, – ця людина справді була схожою на Сталіна?

– Та ні, – сказав колишній наглядач, – що ви! Який там Сталін! Я Сталіна і на портретах бачив, і живого також. Коли нас на демонстрацію водили по Красній площі, він там, на Мавзолеї, стояв серед усіх цих, ну, там Ворошилова, Молотова, Кагановича й решти. Так він же там стояв, та що ви кажете, та щоб я Сталіна не упізнав? Сталін-то був во! А цей маленький такий, миршавий, лице наче горохом подзьобано. До того ж без вусів.

– Ну, а в камері, – запитав ведучий, – він поводився спокійно?

– Та де там спокійно! – захвилювався Лапочкін. – Гамселив у двері ногами, кричав, умовляв, прозивався. «Ти, – казав, – фашистська морда, якщо мене випустиш, я зроблю тебе полковником, а не випустиш, розстріляю». І так шумів-кіпешував, доки я не витримав. Я ж також, хоча й чекіст і витримку маю, але все ж таки не залізний.

– І що ви його, побили? – припустив ведучий.

– Ну що значить побив, побив? Ну, дав разок по шиї. А що ж поробиш, раз він по-людському не тямить?

Ясна річ, ми, намагаючись встановити подробиці цієї загадкової історії, базувалися не лише на свідченнях дідуся Лапочкіна. Нами опитувалися й інші свідки тих подій, але їх мало уже зосталося. Один колишній політичний в’язень, чиїй пам’яті важко довіряти, розповідав, що Сталін сидів зовсім не в одиночці, а в загальній камері, якраз у тій, де він перебував сам. Ця камера була заселена різношерстою публікою, включаючи есерів, троцькістів, космополітів, валютчиків і бандита на прізвисько Хан Батий. Звичайно, новенький був поселений безіменним, просто під указаним вище номером, але йому ніхто не заперечував представлятись під своїм іменем. Що він і зробив. Увійшов до камери, на нього, звісно, звернули увагу, запитали, хто такий. Він відказав:

– Я – Сталін.

Він, мабуть, сподівався справити своєю заявою переполох і, можливо, навіть повстання серед в’язнів, однак нічого подібного не сталося. Тюрма не психушка, але і в ній, надто в ті часи, всілякого народу з різними маніями чи таких, котрі косили під психів, було предостатньо.

– Ладно, – сказав Батий, – мені, коли я минулий строк мотав, і Ленін стрічався. Оскільки, Сталін, ти в нас новенький, будеш спати біля параші. Потім, будеш старатися, просунешся.

– Тут у нас, – єхидно зауважив колишній фарцовщик Дуся Дорман, – приміром, як у вас у совдепії: безпартійні живуть на підлозі біля параші, а партійні – на нарах.

Я того чоловіка, який мені цю історію розповідав, запитував, мовляв, невже ніхто із вас не здогадався, що Сталін – це Сталін?

– Та ні, – сказав він, за плином скількох років сам тому дивуючись. – А як ми могли здогадатися? Він же був без вусів. А без вусів Сталін – це не Сталін. До того ж існував і інший, вусатий Сталін. Він сидів у Кремлі, носив вуса, стояв на Мавзолеї, виступав на особливо важливих, урочистих зібраннях, балотувався в депутати Верховної Ради…

Само собою зрозуміло, свідченнями двох стариків я не обмежився, але спроби пробитися до луб’янських архівів закінчилися повною невдачею. Пошкодував я, що не постарався зробити те саме на початку дев’яностих років минулого століття, тоді там чимало було доступнішого, тоді за півсотні доларів можна було півархіву винести, а нині… Ні, та що поробиш? Довелося нам відновлювати картину минулого, ґрунтуючись на не дуже достовірних джерелах, співставляючи суперечливі факти і користуючись власною інтуїцією і пальцем, як безконечним джерелом наших сюжетів.

35

День хилився до вечора, і за вікном Луб’янки сипав густий вологий сніг, коли до кабінету наркома держбезпеки двома наглядачами – Лапочкіним й Івановим – було допроваджено в’язня № 37/14 БЩ без маски і без вусів. Біла шовкова сорочка на ньому пом’ялася, черевики були без шнурків, а штани – без паска і без ґудзиків. Щоб вони не спадали, в’язневі доводилося тримати їх двома руками, що він і робив.

Вигляд у нього був жалюгідний. Усю ніч провів практично без сну, мерз і думав, що його розстріляють. Іноді засинав, але йому тут же снилося, що двері камери безшумно відкриваються і в них заходять прокурор, лікар і виконавець вироку. Він кричав і прокидався від власного крику. Ще вчора він уявляв собі, що він вождь народів, великий полководець, учений, корифей