Читати книгу - "Гордієві жінки"

Віктора вдома нема, Лія це відчула, тільки-но запримітила зачинені двері сусідньої квартири. З ним вхідні двері хоч теж не були розпанахані повсякчас, але, якщо й зачинялися, то виглядали по-іншому. Зараз вони заблимали на Лію пусткою. І цей їхній вигляд став для неї нестерпно гнітючим.

На душі зашкребли коти.

Мія була вдома. Її чорні штиблети, як часто сама вона називала свою шкіряну лаковану обувку, стояли при вході.

Лія роззуватися не поспішила. Обперлася об холодну коридорну стіну, надумала віддихатися й заспокоїтися.

– Хочу тобі дещо сказати, – менша близнючка вийшла з кімнати. На ній була чорна атласна чоловіча сорочка й темні із сірим тертям джинси.

Красуня, що й казати! Ластівка! Щоправда, цей ядучий блиск чорного атласу, як у розпеченої на асфальті смоли, дещо аж навіть відлякував.

– Десь була? – зауваживши гарні вбори, запитала сестру Лія.

– Так, зустрічалася з новими клієнтами, замовниками на фотозйомку, молодятами, – відповіла. І додала: – Сказали, що про мене вже багато хто говорить як про класного фотографа… Може, щось більш-менш нормальне й виросло вже з мене? – весело підморгнула, згадуючи дідівські вислови.

– Виросло, аякже, – спокійно, але й добродушно відреагувала Лія. – Щоб із такої розумниці та не виросло, – додала веселіше. Вона зраділа за сестру, хоч і морочилася власними думками.

– Дулі горобцям вже точно не даватиму, – резюмувала сестра, розсміявшись.

– Не даватимеш, – підтвердила Лія, і собі усміхнувшись. – Зараз я перевдягнуся й поставлю воду на чай, то поговоримо, – додала й зачинила двері спальні.

Сіла хутко за стіл, відкрила щоденник і так само поспіхом написала:

Не хочу більше сумніватися й роздумувати, ким добре почуватися «іноді» жінці.

Тишею? Водою? Чи вечірньою порою?

Артисткою? Чи чиєюсь звичкою?…

Хоч би ким хотіла почуватися жінка «іноді», нехай «завжди» вона буде коханою.

Не «іноді», і не «мабуть».

Якби…

Кожна жінка хай завжди зостається

не вчителькою,

не директоркою,

не прибиральницею,

не фотографом,

а

просто-жінкою,

яку

кохають.

Він поїхав. Так, він поїхав. Так само мовчки, як ти сьогодні пішла від нього вранці. Так само не попрощавшись. Але ти однаково йому вдячна за те, що між вами було. Бо воно, те, що між вами було, виявилося потрібним насамперед тобі, щоб зрозуміти: заміж за Бурду ти йти не можеш. «Бо ніхто не народжується для нещастя». І він теж.

Мія, певно, сама закип’ятила воду, бо з кухні задзеленчало чашками.

«Де Мія, там гамір і шум», – усміхнулася старшунка. Піймалася на думці, що раніше ця вдача в сестрі її трохи дратувала, а тепер ні. Бо хіба вона винна, що такою вродилася? Люди народжуються ще й не такими…

– Я дещо прочитала в чорному зошиті, – почала Мія, сівши за стіл із чашкою, повною світлого трав’яного чаю.

– Я теж, – не стала приховувати правди Лія.

– Думаю, ми могли б пошукати родичів, вони в нас, певно, є, – додала менша з близнючок.

– Теж так думаю, ластівко, – усміхнулася сестра.

– Софії поки нічого не казатимемо, вона в такому стані…

– Так, їй поки не треба казати.

– Як ми можемо це зробити, є думки? – Мія супроти сестри була активнішою і балакучішою. – Просто поїхати в село на Волинь, де народилися дід і баба?

– А як інакше? Думаю, так і треба зробити.

– Але ти ж не покинеш школу.

– Так, не покину, – Лія не могла позбутися нав’язливих думок про те, що може не побачити більше Віктора, що він може більше не приїхати.

– Ліє, – завовтузилася на кріслі менша близнючка, – він повернеться, не переживай, – зненацька запевнила сестру, ніби прочитала її думки.

«Ну, так, не були б ми близнючками», – Лія любляче глянула на сестру.

– Думаєш? – перепитала.

– Впевнена! – бадьоро відповіла Мія. – Ти ліпше скажи, що вирішила робити зі своїм заміжжям?! – широко розкрила зелені «відьомські» очі.

– Вирішила, що його не буде, – вразила саму себе скороспішною правдою Лія. Так, ніби в думках ці слова звучали інакше, значно м’якше, не так категорично й сміливо.

– Але ж ти так хотіла цього заміжжя заради материнства і діток, – чомусь зажурено зітхнула веремія.

– Я не маю права робити чоловіка нещасним. Навіть якщо він старший за мене на двадцять років.

– Слухай, я тебе прошу! – аж скрикнула Мія. – Оце так сказонула! А я вирішила, що нарешті, в коі-то вєкі, моя сестра-близнючка Лія, моя люба руда бестія подумала про себе й наважилася зробити щось для себе, з власного бажання! А вона знову думає про когось! Нащо їй думати про себе?! – дівчина не ховала гніву. – Ти про себе, скажи, подумала? Подумала, що сама з ним будеш нещасною?! – спитала прямо.

Лія навзаєм не нагнівалася на сестру, навпаки була вдячна за її відвертість і прямоту.

– Мені здається, я просто не навчена думати про себе, – зізналася. – Раніше постійно думала, як догодити дідові й бабі, як не одержати погану оцінку, потім, як вступити в універ, як нікого не розчарувати й не підставити… Зараз у школі думаю про дітей, як їх чогось навчити, щоб потім, коли виростуть, хоч іноді їм було легше, ніж було нам. А коли вдома, то думаю про уроки, про педради, про батьківські збори… а ще про тебе й про Софію думаю… До речі, мені здається, у них із Семеном щось не ладиться, нам треба дізнатися, що саме…

– Дізнаємося і не дамо сестру ображати, – відповіла бойова Мія. – Я сама помітила, що Софія була сумна, коли приїжджала… Просто всі ці замовлення звалилися на купу, не встигаю й виспатися, – виправдалася.

– Якби щось аж дуже погане, то вона би зателефонувала й сказала, – взялася заспокоювати себе й сестру Лія. – А сварки ясно, що якісь є, як у кожній сім’ї.

– Не знаю, як можна посваритися з нашою Софією, таких терплячих людей у житті не зустрічала…

– А баба Устя?

– Баба Устя терпіла, але часто не мовчала, через що од діда й діставалося. А Софія умудряється, хай там що, а нікому на рожен не влізти. Звідки в неї стільки терпіння і мудрості, не уявляю.

– Так, ми всі справді набагато різкіші й балакучіші за неї, – погодилася Лія.

За хвилину:

– Ластівко, мені здається, я потроху почала змінюватися, – мовила невпевнено «вчителиця».

– Що ти маєш на увазі? – Мія голосно сьорбнула пахучого чаю.

– Буквально на днях я почала робити дещо не за звичкою, не за правилами, те, чого раніше собі не дозволяла. Тобто я справді почала робити щось для себе, те, чого мені самій найбільше захотілося. І, знаєш, Міє, я