Читати книгу - "Гордієві жінки"
Шрифт:
Інтервал:
Добавити в закладку:
– Ну, от, недаремно ти не поночувала вдома останні ночі, – зайшлася сміхом вересклива близнючка.
А за два дні, надвечір п’ятниці, у двері знову постукали. І то знову був Віктор. Сказав, що Айдер, тобто Чорний, цих вихідних відзначатиме день народження і запрошує всіх на Волинь. Завтра вранці Віктор машиною вирушатиме в дорогу й просить, аби Лія з Мією вже о сьомій були напоготові.
І вони, як на диво, беззаперечно послухалися свого сусіда, ніби був він самим Гордієм Васильовичем Маковієм, завсідним строгим і вимогливим учителем передусім своїх онучок.
3Мія і собі примовкла на цьому шматку дороги. Досі стрекотала, щебетала, торохтіла й реготала понад три з половиною сотні кілометрів, аж поки прочитала величезний напис «Волинська область». Щось дивне й таємниче підкрутило краник її невгамовного словесного потоку й стишило емоційний шквал і запал. Вона обернулася до вікна й почала уважно роздивлятися довколишні пейзажі.
Точнісінько, як зробила Лія. Щоправда, вона за всю дорогу промовила до компанії, з якою їхала (а це сестра і Віктор), хіба кілька слів, та й то вони стосувалися шкільних подій і учнівських катавасій. Просто вона отримувала величезне задоволення вже від того, що їде в машині поруч із коханим чоловіком.
А допіру сестри на пару робили одне – роздивлялися Волинь, землю їхніх діда Гордія та баби Устини, котру рідні так любили, але спочити у якій не наважилися. Бо земля, як і жінка, потребує уваги. Бо земля, як і любов, забуття не пробачає.
Лія відчула, що на якусь частку секунди її тілом прокотилася сильна хвиля напруги, а відтак в одну мить од самісіньких пальців на ногах і до кінчиків волосся її тіло затерпнуло, ніби зовні хтось защемив його велетенськими щипцями й різко відпустив. Що це було, дівчина не зрозуміла, але впевнилася, що подібну дріж і заціпеніння відчула і її сестра-близнючка.
Нині дівчата знову були вбрані по-різному: Лія в улюблене довге, до п’ят, синє суконне плаття з червоним візерунком по краях та на поясі й накинуте на плечі цинамонове «строге» пончо. Мія теж у залюблений довгий шкіряний чорний плащ, а ще, як на неї, святкову темно-вишневу в’язану сукню з овальним декольте і приталену до самих гомілок. Утім, зовнішньої схожості сестрам і тепер не бракувало, попри те, що старша на сорок хвилин, як завжди, зібрала волосся й виклала в розтріпану грайливу високу зачіску, а молодша свої золотаво-рудаві кучері розкидала по акуратних і тендітних плечах.
Тим часом внутрішньо вони чулися зараз однаково. Однаково дивно. Так, ніби втрапили в рідну, давно знайому, але міцно забуту місцину й вишукували будь-який предмет, колір, голос чи натяк, аби згадати все.
Зрідка в Ліїній пам’яті зринав єдиний фрагмент із її далекого неприграддівського дитинства. Вона стояла босоніж у прохолодній веранді чи іншому приміщенні з подрібненими на маленькі віконця рамами на півстіни й плакала над чорно-білою світлиною своєї матері Марії. Тоді, десь півторарічною дитиною, вона знала, що мама кудись поїхала, її довго немає, тому за нею стало нестерпно тужно. Фото було маленьким, обличчя мами – красивим і чітким, із розпливчатим затемненням довкола. Але раптом до Лії підійшла строга жінка й відібрала фотографію, голосно накричавши й відпровадивши до хати. Хто це був і що це було?… Лія пригадувала чітко одне – хоча зовсім маленькою була, та вже відчувала велику любов до мами й тугу за нею. Ці відчуття врешті перетворилися на звичні, довговічні…
У Мії теж був спогад про незнане, далеке й ледь згадуване доприграддівське життя. Вона, малий карапуз і товстуля, вбрана в одну лише майчину, що не приховувала голої дупчини, взула мамині шльопанці на височезних каблуках і вийшла на асфальтовану дорогу, бо там її обувка неймовірно цікаво й гучно цокала. Але тупцяла так дорогою, де час від часу проїжджали справжні великі машини, вона недовго, бо якась сердита тьотя вибігла й забрала її з криком до хати…
Знов-таки на якусь мить Лії здалося, що дерева на Волині справді зеленіші од тих, поміж яких вона жила в Приградді, – те, що зауважив якось у розмові Віктор. І небо видалося тут значно ближчим і яскравішим, по-справжньому голубим.
Вони проїхали містечко Ковель із повільними вантажівками на вузьких дорогах та частими велосипедистами, потім, на великому перехресті, повернули наліво й через трохи Віктор зупинився. Сказав, що має щось цікаве показати. Виявилося, біля самісінької дороги тут росте надзвичайно красиве, розкішне й дивовижне дерево – чорнокора береза. Спершу дівчата й не зрозуміли, що то берізка: темний однотонний стовбур геть збив їх із пантелику. Але табличка з написом «Береза чорна – ботанічна пам’ятка природи» все розставила по місцях.
– То дуже світлолюбна й теплолюбна рослина, – повідав дівчатам Віктор. – Рідкісне дерево не тільки для Волині, а й для цілої України. Воно росте переважно в Штатах, на високих берегах, сирих піщаних ґрунтах. Як і з’явилося тут? – усміхнувся, залюблено дивлячись на золоту красуню, огороджену зеленим парканом. – Якби не табличка, ніхто з проїжджих і не здогадувався б, що то за рідкісне дерево тут виросло, – підійшов до берізки, погладив по чорній корі. – Колись індіанці брали сік із такої берези, робили солодкий сироп, а коли було сутужно й голодно, їли внутрішню кору, – вернувся до сестер.
Ті стояли так, ніби самі на якийсь час одеревіли. Їх не просто вразила побачена чорнобока рослина, а, вийшовши з автівки й ступивши на землю, дівчата вкотре відчули, як їхнім тілом шугонув непояснимий різкий струм.
Врешті Лія не стрималася, сіла просто на траву. Закрила очі й поклала долоні на землю. Їй здалося: щось торкнулося її рук, щось заштурхало з глибини, застугоніло. Соромно було сказати про це вголос, але Лії здалося, що нині вона почула чиєсь серцебиття, навіть дихання, ворушіння. Так, ніби торкалася чийогось вагітного багатомісячною дитинкою живота…
Так і є, вирішила Лія, її малосиле дівоче серце забилося нині в унісон із великим, потужним, безкінечним серцем рідної батьківської землі, котра до Лії про щось заговорила… Як море колись давно. Згодом Лія додумається, що воно попереджало про тісний нерозривний зв’язок із Кримом сестри-близнючки Мії… А що повідає Лії волинська земля?
Невже таємниці родинні розкриє?
Так.
Дівчина ясно відчула, що так.
Ця земля її зустріла з радістю.
Бо не Лія її покидала…
Мія тим часом заслухалася тутешніми шумами. Такі неоднозначні й стоголосі, вони розходилися довколишніми полями і шляхами, мовби вічно вільні
!Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Гордієві жінки», після закриття браузера.