Читати книгу - "Ключ від чужого замка"

Тодусь мовчки спостерігав за цією процедурою.

— То давайте, — промовив він і простяг руку.

— Ходімте, віддам дорогою…

— А чого дорогою, отут і давайте, нічого тягти. Та й мені все до пуття роздивитися треба, щоб без обману. Бо для вас це лише клапоть паперу, а для мене, може, життя…

Мітчел мовчки дістав запрошення.

— А заяви і лист?

— Усе тут, — Пресвітер посунув ногою корзину, нахилився і дістав звідти папери. — Мені з вами жартувати нічого, все як домовлялися.

Мітчел швиденько сховав згорток у «дипломат» і клацнув замками, а Тодусь обдивився запрошення з обох боків, обережно склав і запхнув у кишеню.

До них знову наближалася машина-поливалка. Не доїжджаючи до лавки, на якій сиділи Мітчел і Тодусь, вона зупинилася, з кабіни висунувся водій і гукнув:

— Машина там чия стоїть — ваша? — І, не чекаючи відповіді, продовжив: — Приберіть її звідти швидше, бо он уже «даїшник» іде дірку колоти.

Мітчел глянув у той бік, де стояла машина, і справді помітив міліціонера із. смугастим жезлом у правій руці.

«Цього ще мені зараз не вистачало», — подумав. Кивнув Янюкові:

— Приємно було познайомитися. — І голосно гукнув міліціонерові: — Йду вже!

Міліціонер зупинився і відкрив свій планшет, певно, збираючись виписувати штраф за порушення правил. Мітчел швидко підскочив до нього і на ходу заговорив:

— Вибачте, будь ласка, там що? Знак? Чесне слово, не помітив.

Але зворушити інспектора ДАІ — справа складна і часто марна. Тому він не дуже здивувався, коли той залізним і холодним голосом сказав:

— Ваші права, громадянине.

Мітчел поліз у кишеню і дістав водійське посвідчення. Сержант глянув спочатку в документ, потім уважно на Мітчела і сказав:

— Мітчел Бурроу?

Посвідчення було виписане французькою, Мітчел посміхнувся сержантові, кивнув головою:

— Саме так, там же написано.

… Старший групи капітан Скорик з хвилюванням стежив за розмовою Бурроу з міліціонером. Це був той непередбачений випадок, який іноді псує найкращі задуми. Він бачив, як Янюк і кореспондент обмінялися пакунками, тепер Янюка вже ніщо тут не тримало, зараз він підведеться і за сто кроків опиниться на людних вулицях. Брата Янюка на очах у Бурроу — вони обидва зчинять і гвалт. І принесло ж цього охоронця порядку!

Янюк неквапом пішов. Скорик кивнув головою…

… Сержант дістав із сумки якийсь бланк.

— Та не треба протоколів, я готовий прямо тут заплатити штраф… — Мітчел почав нервувати.

— Не дозволяється, — заперечив сержант.

Бурроу нетерпляче стежив, як повільно ручка міліціонера виводила на папері літери, коли відчув, як хтось торкнувся до його ліктя.

— Громадянине Мітчел Бурроу, ви заарештовані. Ось ордер на арешт. — Скорик, що виріс, немов з-під землі, простяг документ.

Першим порухом Мітчела було бажання кинутися навтьоки, аби вскочити у свою машину. Але він миттю збагнув безглуздість такого вчинку. Позаду рипнули гальма. Бурроу швидше інстинктивно повернувся, глянув у той бік, де залишився Янюк, і краєм ока помітив, як двоє в цивільному садять старого в машину.

Мітчел повернувся до сержанта. Той розгублено дивився на Скорика, аж поки той не показав посвідчення. Бурроу опанував собою;

— Ну що ж, ходімте, я думаю, непорозуміння швидко з'ясується. Але прошу терміново повідомити про мій арешт посольство Сполучених Штатів Америки.

— Неодмінно, — неголосно промовив Скорик.

Коли Мітчел зробив крок, він так само неголосно, але владно зупинив його:

— Портфельчик ваш — візьміть.

Бурроу повернувся і нахилився за «дипломатом».

— Вітаю, Ігоре Костянтиновичу, вітаю. — У голосі Чуйка вчувалося вдоволення. — Все зроблено добре. Тепер збирайтеся, мабуть, додому, досить вже там на порогах рибалити та юшку їсти…

— Як же ж додому, Іване Семеновичу? Я не хотів би лишати тут матеріалів, що стосуються Янюка, — вони мені й у Києві будуть потрібні…

— Забирай, забирай усе з собою.

— Але ж не можна і тут товаришів ні з чим лишати…

— Не лишиш. Учора я подзвонив одному своєму давньому знайомому редакторові газети і сказав, що в мене для них цікавий матеріал є — хай пришлють когось. Учора ж ми з товаришем посиділи над паперами, а сьогодні зранку мені вже дали почитати цей, сказати б, антинарис. Усе там правильно — видно, що то за один — Янюк. Завтра зранку газети з'являться в усіх газетних кіосках і не може такого бути, щоб п'ятидесятники про те не почули, — хай не з газет, то од сусідів, знайомих. А знатимуть люди, на чий гачок потрапили, самі все зрозуміють. Та й зручніше місцевим товаришам роз'яснювальну роботу проводити…

— А якщо не надрукують завтра, Іване Семеновичу?

— Надрукують, не хвилюйся, — засміявся в трубку Чуйко. — У мене прийом один є — залізно діє.

— Який, коли не секрет? Може, й мені знадобиться?

— Секрет простий: я цьому редакторові сказав, що коли він матеріал в завтрашньому номері не поставить, то я все в іншу газету віддам. Та я сміюся: тут зриву не може бути — преса у нас радянська, вони нашу роботу розуміють, і коли ми вже просимо — значить, і справді так треба.

Перед тим, як поїхати в аеропорт, Юркін зайшов до Жигаліна попрощатися. Сашко був на місці, він довго тис Юркіну руку і все повторював:

— Приїжджайте ще, Ігоре Костянтиновичу, — на рибалку гайнемо…

— Спасибі, вже і цього разу юшки наївся отак, — Юркін провів ребром долоні по горлу, — ситий.

— Я хотів спитати, а як же Жаннетт?

— Тобі вона так сподобалася,