Читати книгу - "Вибрані твори"

зміна сталася в мені за ці кілька годин, поки я був у його садибі. Ввечері, коли ми пили чай, куховарка подала на стіл повну тарілку агрусу. Це був не купований, а свій, власний агрус, зібраний вперше з того часу, як були посаджені кущі. Миколай Іванович засміявся і хвилинку дивився на агрус мовчки, із слізьми, — він не міг говорити від хвилювання, — потім поклав у рот одну ягоду, подивився на мене з торжеством дитини, яка нарешті дістала свою любиму іграшку, і сказав:

— Як смачно!

І він жадібно їв і все повторював:

— Ах, як смачно! Ти покуштуй!

Ягоди були жорсткі і кислі, але, як сказав Пушкін, «дорожчий істини низької нас окриляючий обман». Я бачив щасливу людину, заповітна мрія якої здійснилась так очевидно, яка досягла мети в житті, дістала, чого хотіла, яка була задоволена своєю долею, самою собою. До моїх думок про людське щастя завжди чомусь примішувалось щось сумне, а тепер, бачачи щасливу людину, я відчув тяжке почуття, майже відчай. Особливо важко було вночі. Мені постелили в кімнаті поряд з братовою спальнею, і мені було чути, як він не спав, і як вставав, і підходив до тарілки з агрусом, і брав по ягідці. Я думав собі: як, по суті, багато задоволених, щасливих людей! Яка це гнітюча сила! Ви гляньте на це життя: нахабство і неробство сильних, неуцтво і скотоподібність кволих, кругом бідність неможлива, тіснота, виродження, пияцтво, лицемірство, брехня… А проте в усіх будинках і на вулицях тиша, спокій; з п’ятдесяти тисяч, що живуть у місті, жодного, хто б скрикнув, обурився вголос. Ми бачимо тих, які ходять на базар по провізію, вдень їдять, вночі сплять, які мелють свою нісенітницю, одружуються, старіють, благодушно тягнуть на кладовище своїх покійників; але ми не бачимо і не чуємо тих, які страждають, і того страшного в житті, що відбувається десь за кулісами. Все тихо, спокійно, і протестує сама лише німа статистика: стільки-то збожеволіло, стільки-то відер випито, стільки-то дітей загинуло від недоїдання… І такий лад, мабуть, потрібен; мабуть, щасливий почуває себе добре тільки тому, що нещасні несуть свій тягар мовчки, і без цього мовчання щастя було б неможливе. Це загальний гіпноз. Треба, щоб за дверима кожної вдоволеної, щасливої людини стояв хто-небудь з молоточком і постійно нагадував би стуком, що є нещасні, що, який би він не був щасливий, життя рано чи пізно покапає йому свої пазури, скоїться лихо — хвороба, бідність, втрати, — і його ніхто не побачить і не почує, як тепер він не бачить і не чує інших. Але людини з молоточком нема, щасливий живе собі, і дрібні житейські турботи хвилюють його злегенька, як вітер осику, — і все гаразд.

Тієї ночі мені стало зрозуміло, який я теж був задоволений і щасливий, — вів далі Іван Іванович, підводячись з місця. — Я теж за обідом і на полюванні повчав, як жити, як вірувати, як управляти народом. Я теж говорив, що вчення світло, що освіта необхідна, але для простих людей поки що досить самої грамотності. Свобода є благо, говорив я, без неї не можна, як без повітря, але треба почекати. Еге ж, я говорив так, а тепер питаю: в ім’я чого ждати? — спитав Іван Іванович, сердито дивлячись на Буркіна. — В ім’я чого ждати, я вас питаю? В ім’я яких міркувань? Мені кажуть, що не все зразу, всяка ідея здійснюється в житті поступово, в свій час. Але хто це говорить? Де докази, що це справедливо? Ви посилаєтесь на природний порядок речей, на законність явищ, але чи є порядок і законність в тому, що я, жива, мисляча людина, стою вад ровом і жду, коли він заросте сам чи затягне його мулом, тоді як, можливо, я міг би перестрибнути через нього або збудувати через нього міст? І знову-таки, в ім’я чого ждати? Ждати, коли несила жити, а проте жити треба і хочеться жити!

Я поїхав тоді від брата рано-вранці, і відтоді для мене стало нестерпно бувати в місті. Мене гнітить тиша і спокій, я боюсь дивитись на вікна, бо для мене тепер нема тяжчого видовища, як щасливе сімейство, яке сидить навколо столу і п’є чай. Я вже старий і нездатний для боротьби, я нездатний навіть ненавидіти. Я тільки болію душею, роздратовуюсь, досадую, ночами у мене горить голова від напливу думок, ї я не можу спати… Ах, коли б я був молодим!

Іван Іванович пройшовся схвильовано з кутка в куток і повторив:

— Коли б я був молодим!

Він раптом підійшов до Альохіна і став тиснути йому то одну руку, то другу.

— Павле Костянтиновичу! — промовив він благальним голосом. — Не заспокоюйтесь, не давайте усипляти себе! Поки молоді, сильні, бадьорі, не втомлюйтесь робити добро! Щастя нема, і не повинно його бути, а коли в житті є смисл і мета, то смисл цей і мета зовсім не в нашому щасті, а в чомусь розумнішому і значнішому. Робіть добро!

І все це Іван Іванович промовив з жалісною, благальною усмішкою, ніби просив особисто для себе.

Потім усі троє сиділи в кріслах, в різних кінцях вітальні, і мовчали. Оповідання Івана Івановича не задовольнило ні Буркіна, ні Альохіна. Коли з золотих рам дивились генерали і дами, що в присмерках здавались живими, слухати оповідання про бідолаху чиновника, який їв агрус, було скучно. Хотілось чомусь говорити і слухати про витончених людей, про жінок. І те, що вони сиділи у вітальні, де все — і люстра в чохлі, і крісла, і килими під ногами — свідчило, що тут колись ходили, сиділи, пили чай оці самі люди, які дивились тепер із рам, і те, що тут тепер безшумно ходила вродлива Пелагея, — це було краще за всякі розповіді.

Альохіну дуже хотілося спати: він устав по хазяйству рано, о третій годині ранку, і тепер у нього злипалися очі, але він боявся, як би гості не стали без нього розповідати щось цікаве, і не йшов. Чи розумне, чи справедливе було те, про що тільки-но говорив Іван Іванович, він не вникав; гості говорили не про крупи, не про сіно, не про дьоготь,