Читати книгу - "Молоді літа короля Генріха IV"

всю довгу дорогу обидва мовчали. А сам Анрі, хоч іншим разом був би засипав їх запитаннями, тепер затявся на єдиному почутті — ненависті. Нарешті вони розчинили перед ним двері королевиної приймальної зали, шанобливо вклонились і залишили його самого. Біля обох дверей стояли на варті, широко розставивши ноги, по двоє швейцарців; ті, що стояли перед дальшими дверима, тримали алебарди навхрест. Усі четверо здавалися кам'яними статуями, і їхні світлі очі були втуплені в порожнечу. Вони не бачили того, хто ввійшов, і не розуміли його мови. Він міг би тут уголос вигукнути: «Мою матір отруєно!»

Анрі довелося чекати, і йому спало на думку сховатись за віконною завісою. Коли отруйниця вийде, вона не знатиме, що він уже тут, і він, можливо, підгледить вираз її обличчя. Та у вікно світило полудневе сонце, і за старанно доглянутим садом він побачив ясну воду річки й усе, з чим щойно, під'їжджаючи до замку, попрощався: галасливий люд, що не відав нічого, і копиці сіна на хистких човнах, і рипучі вози. Упав йому в очі й довгий, осяяний сонцем фасад палацу, видний увесь із цієї наріжної кімнати. Фасад був прегарний — справжнє диво, хотілося сказати. Ця будівля була неначе якимись чарами перенесена сюди з вимріяного світу. В славному Парижі подекуди траплялося щось не схоже на його городян. І оцей ось палац був чимось вищим від королівського двору, підносив його з Луврського колодязя, де ще стояли, догниваючи на похованих сторіччях, рештки старої вежі. Та, власне, то був просто блискучий лицьовий бік вельми похмурої старовини. Побачивши його, Анрі збагнув, що господиня палацу — не тільки стара отруйниця, а й чарівниця. А втім, пасток лукавого треба остерігатись, а гарний фасад палацу теж може бути такою пасткою. «Омана для чуттів», — подумав молодий протестант, чи то скоріше небіжчиця подумала так живим мозком свого сина. Королева Жанна добре знала цю залу, тут вона провадила переговори про віру і про синове майбутнє, тут вона боролася, знемагала, і, може, тут-таки подано їй склянку води, до якої рука старої чарівниці чогось усипала.

Анрі рвучко обернувся. Він нічого не чув крізь завісу, а тим часом Катерина Медічі дочалапала вже до середини зали. Він розпізнав тільки її темний силует, бо його очі були засліплені сонцем, зате вона зразу побачила юнака й тепер розглядала з голови до ніг. Де ж її руки — чи вони ховаються у складках сукні? Убрана в чорне, Катерина заговорила до нього своїм старечим голосом. «А вона, бач, жива!» — злісно подумав син небіжчиці. З ненавистю в серці слухав він її запевнення, як вона тужить за своєю щирою приятелькою Жанною і яка вона рада, що він нарешті тут, у неї. Щодо цього останнього він їй повірив, але вирішив собі, що воно їй дарма не минеться. Тим часом очі його вже призвичаїлись до сутіні. І справді, королева ховала руки! А вона, як на те, ще заговорила щось про руку господню. Син небіжчиці аж зуби зціпив, щоб у нього не вихопилось: «А покажіть-но свої руки, пані!» Але вона й сама те зробила! Вийняла з складок убрання невеличкі пухкі ручки, що їх він хотів побачити, і, сівши, поклала їх на стіл.

У гніві Анрі ступив до неї кілька кроків — швидких і нерозважних. Перед старою королевою стояв широкий, важкий стіл, позад неї — четверо дужих швейцарців з довгими алебардами. Отож вона могла не тривожитись і говорила спроквола:

— Як мені жаль вас, юначе! У вісімнадцять років — адже так? — зостатися круглим сиротою… Ви знайдете в мені другу матір, я стримуватиму ваші кроки, бо кроки молодих людей часто бувають необачні. Я знаю, що ви дякуватимете мені за це, юначе, бо натура у вас жвава й щира. Ми обоє заслуговуємо на те, щоб розуміти одне одного.

Анрі аж морозом пройняло. Здавалося, наче на столі стоїть невидима склянка з отрутою, і куці пальчики старої нишком тягнуться до неї, поки устами її промовляє безодня. Це якісь чари, їх треба розбити! Напевне, досить вимовити якісь заклинання, зробити якісь магічні рухи, і оце свинцево-бліде обличчя з відвислими щоками лусне, мов мильна банька, розтане в повітрі. Одначе Анрі в цю напружену, мов тятива, мить знайшов щось краще за такі фокуси: він відкрив у собі почуття, що вбивця його матері гідна жалю, як оті рештки вежі в Луврському колодязі, що лишились від похованих сторіч. Їх же однаково незабаром приберуть геть. Можливо, вона врешті сама це зробить. Їй чи її поколінню вже довелося збудувати і оцей прекрасний, залитий полудневим сонцем фасад палацу. Сама вона, правда, ще сидить тут, як лиха й безглузда минувшина. Та врешті-решт усе погане, коли воно зістарілося, викликає сміх, — нехай навіть воно ще здатне вбивати. І, незважаючи на його запізнілі злочинства, жаль бере, коли бачиш його безсилля, його спорохнілість.

І Анрі вигукнув дзвінко й бадьоро:

— Щиру правду ви сказали, вельможна пані! Звичайно, колись я вам дякуватиму. Я бажаю, щоб усі мої вчинки були такі природні, як ваші! І намагатимусь припасти до вподоби такій великій королеві.

Підкресленої іронії цих слів вона не могла не помітити, але Анрі того й хотів. І справді, її тьмяні чорні очиці враз зробилися колючі й допитливо вп'ялись йому в обличчя. Та воно не показувало нічого, крім юнацького завзяття. А Анрі під тим пильним поглядом говорив далі:

— Від пас, вельможна пані, я сподіваюся почути про смерть моєї бідної матері, королеви, більше, ніж могли розповісти мені досі. Вона мала щастя бути близькою вам, і в усіх своїх листах моя бідна матуся писала про вас, вельможна пані, з якнайглибшою пошаною.

— Не маю сумніву, — відказала Катерина. Вона згадала останній лист королеви Наваррської, у якому Жанна д'Альбре нахвалялась відтіснити її від влади і який вона власноручно відкрила, а потім запечатала знову. Про той самий лист подумав і Анрі.

Стара Катерина заговорила ще простіше й навіть ласкаво.

— Дитино моя, — сказала вона. — Дитино моя, ми не випадково зустрілися тут наодинці. Ви слушно зробили, що прийшли насамперед до мене, бо я й сама б вас покликала, маючи намір з'ясувати вам усе про смерть вашої