Читати книгу - "Один в океані"

Тим часом насувався шторм. О першій годині ночі здійнялися великі хвилі і почали гратися човном, наче шкаралупкою. Протягом останніх днів подорожі мені здорово перепало. Досі я пережив 20 штормових днів, але за цей час вода лише двічі заливала човен. За останні ж 12 днів плавання довелося скупатися 4 рази. Добре, що я хоч поліпшив техніку осушувальних робіт: як тільки човен наповнювався, я починав вичерпувати воду капелюхом, який вміщав 2–3 літри води, а потім завершав роботу черевиком. Саме такі найпростіші речі часто бувають найдійовішими в боротьбі із стихіями.

Бачили б ви, з якою радістю я дивився на своє вітрило, коли воно нарешті залопотіло і наповнилося вітром! Приємно було чути плескіт і шипіння хвиль за кормою «Єретика», що свідчили про максимальну швидкість. Човен плив із швидкістю близько трьох вузлів за годину. Швидкість я визначав по шуму хвиль за кормою, бо лота, звичайно, не мав.

Чим ближче я підпливав до землі, тим більше боявся, що в останню хвилину біля самого берега може статися якесь безглузде нещастя. Адже доля моя залежала тільки від однієї хвилі. Це жахливо! Чого тоді варті всі минулі перемоги над стихіями та небезпеками? На морі ніколи не можна бути спокійним! І незважаючи на це, з моїх грудей вирвався крик радості, коли вітер засвистів у щоглі і вдарив у вітрило.

Вночі я спав щасливим сном, коли раптом прокинувся од відчуття, ніби навколо діється щось незвичайне. Схоплююсь і бачу, як за кормою «Єретика» мерехтять фосфоруючі сліди величезної риби. Хто це — риба-меч чи акула? Не знаю. Невідома істота поводиться дивно: вона раз у раз кидається на мене й пропливає під самісіньким човном, торкаючись спиною дна. Отака моторошна гра тривала шість годин. У відчаї я вже був збирався атакувати непроханого гостя, коли він зник так само несподівано, як і з'явився.

На ранок, хоч жодна хвиля і не обрушилася на «Єретик», я прокинувся весь мокрий. Певно, човен почав пропускати воду. Очевидно, нападник вночі пошкодив гумове дно своєю шкурою, шорсткою, немов наждаковий папір. Треба якнайшвидше пливти до берега, бо становище моє зовсім загрозливе. Поплавці лишилися неушкодженими, і повітря не виходить з них. Зате крізь малесенькі отвори просочується вода, і я нічого не можу зробити. Кожні п'ять годин, коли вода збирається до рівня дерев'яного настилу, доводиться виерпувати її. Десять днів, аж до Барбадосу, я мусив займатися цим.

Мізерний сніданок на борту «Аракаки» призвів до неприємних наслідків. Мене весь час мучить різкий біль і спазми в шлунку. З'їдаю я за день стільки ж, скільки і до зустрічі з «Аракакою», проте знемагаю від позіхань, як це часто буває із зголоднілою людиною. Тим часом раніше, протягом п'ятдесяти днів, цього не помічалося. Ночами мене переслідують «гастрономічні» кошмари. Найчастіше сниться один і той же сон — курка з рисом. Чому — я і сам не знаю.

Почав користуватися новою картою. Стару, загальну карту Атлантики згорнув і тепер прокладаю курс на спеціальній карті Карібського моря. Великий масштаб створює враження, що пройдено значно більшу відстань. Аж дивно!

22 грудня. Ледве запломеніла ранкова зоря, я прокинувся і був дуже здивований, побачивши великий вантажний корабель, що тільки-но обігнав «Єретика». Човен плив одним курсом з кораблем, і не помітити мене було просто неможливо. Вирішивши передати рідним вісточку, я запалив бенгальський вогонь, щоб зупинити корабель. Але корабель повільно віддалявся од мене. Я подумав, що ніхто не помітив моїх бенгальських вогнів. Схопивши останній, я кинув його високо вгору. Моя імпровізована ракета окреслює вогненну траєкторію, і тоді корабель повертає назад. Пришвартуватися до нього було трудніше, ніж до «Аракаки», бо океан у цей день був дуже неспокійний. Це було голландське судно, яке прямувало в Порт-оф-Спейн на англійському острові Трінідад — найпівденнішому з островів Антільської групи. Я хотів попросити капітана повідомити на острів Барбадос і Мартініку про моє прибуття найближчими днями і, крім того, взяти якусь страву (звичайно, не рибу, хай їй чорт!), щоб як слід зустріти різдвяну ніч, коли до того часу я не висаджусь на землю.

Капітан виявився дуже люб'язною людиною і запропонував мені чашку кави. Координати мої підтвердилися: «Єретик» справді перебував на 13°50? північної широти і 58°20? західної довготи.

З капітаном у нас відбулася така розмова.

— Як це ви умудрились, капітане, пройти мимо і не помітити човна?

— Ми його помітили і підпливли дуже близько, навіть зробили коло, але ніяких ознак життя не помітили. Ми подумали, що це кинутий спортивний човен, і рушили далі. Тільки ваші сигнали примусили нас повернутися.

— Ви говорите: ніяких ознак життя, капітане? А підняте вітрило, спущений у воду руль, радіоантена — хіба це не ознаки життя? Ви не помітили мене, поки я сам не примусив вас це зробити. А коли б я справді був потерпілим, напівживим і неспроможним покликати на допомогу, ви б мене любісінько покинули вмирати, чи як?

Очевидно, капітан просто не замислювався над такими питаннями. Неможлива річ, але йому навіть не спало на думку дати сигнал, щоб подивитися, чи відгукнеться хто на нього.

Нехай читач не думає, що цей випадок винятковий і незвичайний. Ще в Середземному морі ми помітили, що для пасажирських пароплавів найголовніше, в усякому разі важливіше за життя потерпілого, — розклад. Це не кораблі, а справжні морські трамваї. Вони зупиняються тільки тоді, коли якийсь пасажир помітить щось підозріле, а інакше спокійно пливуть своїм курсом.

Я знову сів у човен і, позначивши на карті своє місцеперебування, пересвідчився, що незабаром — «кінець одіссеї». Мені лишилося подолати миль 70 на південний захід, щоб пристати до північного узбережжя