Читати книгу - "Крок вікінга, Наталія Іванівна Околітенко"

Він нічого не боїться і все ж таки я знаю, як на нього вплинути.

— Тутті, а ти ж не такий, як ті… — киваю в бік «небажаних подразників», котрі, забачивши сторожа, зістрибують з шовковиці (зрубати її чи що?). — Ти особливий і не можеш вередувати, як інші. Ти маєш бути достойним свого покликання…

І хлопчик врочисто киває головою, широко розплющивши свої довгасті очі, які під прозорим шоломом здаються особливо великими. На його місці я б уже сто разів сказала: «Не хочу бути особливим, я хочу бути, як усі». Але Тутті кориться мені з величною гідністю, і я думаю, чи не живе в ньому підсвідома пам’ять про стиль поведінки, який йому нав’язували в минулому житті. Колись його заковували в скафандр догм і умовностей, тепер — у пластиково-бактерицидний скафандр, його предків відмежовувала від світу прозоро-непроникна стіна власної обраності…

Справді, колись у мого Тутті міг бути трон… Втім, він і тепер народився володарем… царства незкінченних наукових пошуків і проблем, яке з’явилося разом з ним. Росте фараонів син — розширюються і його володіння: ось уже не на жарт точаться розмови про створення великого відділу генетичної пам’яті і її корекції зовнішніми умовами. Щоправда, оті самі зовнішні умови ще треба створити, бо в світі мертвих квітів і штучних риб ніякої корекції бути не може.

Так от, у Тутті був трон, а в мене — наречений, теж, як часом мені здається, десь в епоху XVIII династії фараонів. Тоді він щойно захистив кандидатську, й спрага успіху ну просто тьмарила йому розум. В кабінеті свого покійного керівника він знайшов запис генетичного коду єгипетського хлопчика й проби білка, синтезованого штучними генами. Заборонена тема? Валерій був переконаний, що переможців не судять… Совість, відповідальність перед майбутнім? Та хіба існують такі категорії для того, хто прагне найвищої суспільної щаблини?

Я вже знала, що являє собою мій коханий, та все одно страждала, коли його судили. Ну й даремно: вже через п’ять місяців він став провідним спеціалістом новоствореного інституту, а незабаром і директором. У нашому суспільстві переможців таки ж не судять.

Тепер Маргарита їздить у машині найпрестижнішої моделі, з особистим шофером і щосезону міняє хутряні пелеринки. Для неї мисливці спустошують сибірські ліси й південноамериканські пампаси, для неї перукарі вдосконалюють своє мистецтво, а косметологи розшукують у старовинних манускриптах рецепти мастил та втирань. Цікаво, як ставиться до неї Валерій? Так само лає дурноверхою жердкою? Мабуть, уже ні… Адже в кінцевому підсумку вони виявилися рідними душами.

Маргарита бере участь у прес-конференціях та престижних прийомах; обходячи зал граційною ходою, вона красномовно мовчить, і в її оправленому в срібло келишку з безалкогольним напоєм ніжно дзенькають крижинки. Красиво… У неї ефектна зовнішність манекенниці, й дороге вбрання, яке вона собі замовляє, лежить на ній бездоганно. Хіба цього мало для дружини молодого, але вже такого відомого вченого? Валерій з нею не розлучиться. Суспільство заохочує сталі шлюби…

В тяжку хвилину я часом думаю, чому дитину непорочного зачаття народила вкрай порочна жінка, що все те означає, яке зерно майбутніх бід несе в собі й чим воно проросте в майбутньому? Адже в цьому світі нічого випадкового немає…

Маргарита ніколи не цікавиться, як живеться хлопчику, якого вона так героїчно виносила в обмін на вигідне заміжжя. Чи можна її за це звинувачувати? Вона Тутті не мати, жоден її ген не повторився у хлопчику. І Валерій — не батько: він просто директор інституту, де вершиться великий експеримент, людина визначна і дуже завантажена. Валерій відповідає за нормальне функціонування великої установи й не має змоги особисто приділяти увагу малюку; ним займаюся тільки я, Ірина Тесля, що має ставку молодшого наукового, бо й досі не захистилася. Я не можу собі купити ні машини пристойної моделі, ні дорогого вбрання, та й навіщо вони мені, коли я з дня у день поділяю з цим маленьким страдником його в’язницю.

«Навіщо ж ти отак розпорядилася своїм життям, Ірино? — питаю я себе. — Навіщо вибрала для себе гіркоту невідомості, лишивши іншим радощі успіху й всілякого добробуту? Що тебе змусило до того?»

— Так ми гуляти підемо? — знову тягне мене за руку Тутті.

— Поглянь на годинник, мій зайчику, — тобі час спати. Ти маєш багато спати, аби швидше набратися сил.

— Так, справді… Ти поцілуєш мене?

— Ось так.

Я притискаюся пластиком свого мікрофільтра до пластику дитячих вуст і зазираю в хлопчикові очі. Мова поглядів — найкраще з того, що є у нас. І як же добре ми її опанували!

— Ти проведеш мене?

— Не треба, Тутті. Ти добре знаєш, що я повинна не менше години готуватися, аби зайти до тебе в спальню, якщо ти знімеш скафандрйка, А ти ж захочеш заснути вільним, правда?

— Ага. Без скафандра так приємно спати.

— Ну от. До того ж мені треба піти на пошту й спитати листа від дядька Валентина.

— Він допоможе мені стати, як інші?

Очі хлопчика пожвавлюються^ в них спалахують яскраві вогники.

«Таким, як інші» — ось у тебе й вирвалося це зізнання. Над усе ти прагнеш нічим не різнитися від інших».

— Так, Тутті.

— То я піду.

— Хай тобі сняться хороші сни.

— Червоненька квіточка.

— Звичайно, Тутті.

Я беру хлопчика на руки й несу до маленького підйомника. Тутті так довго махає мені ручкою перед розсунутими дверцятами, що я лякаюся^

— Стривай, щось зіпсувалося? Вийди!

Але тієї ж миті ліфт провалюються, везучи хлопчика в його таємничий світ — світ тиші, бактерицидних ламп І самотності.

Години зо дві я належатиму собі.

Під непроникним пластиком шкіра спітніла, й Ірина з огидою здирає шолом, немов жаб’ячу шкіру, що вже почала приростати. Ну, вже й вона — людина, як усі, й може собі дещо дозволити. Може спуститися вниз і пообідати в спільній їдальні, може навести модний макіяж і, переконавшись,