Читати книгу - "Україна у війні за державність. Історія організації і бойових дій Українських Збройних Сил 1917-1921, Олександр Іванович Удовіченко"

Політичні стосунки між Україною і Польщею з часу становлення двох держав переживали різні фази. В кінці 1917 року та на початку 1918-го на території України за згодою Українського Уряду формувалися польські легіони й дивізії (Одеса), які послужили в майбутньому кадрами для розгортання молодої Польської Армії.

Для налагодження добросусідських відносин з Польшею туди в кінці 1918 року було вислано першу українську дипломатичну місію на чолі з професором Прокоповичем, але боротьба за Львів між Галицькою й Польською арміями, шо розпочалася в той час, не дала змоги встановити будь-який контакт і порозуміння.

Розпочата війна між Галицькою та Польською арміями, в якій взяли участь і війська Директорії, головним чином на Волині – в районі Луцька, унеможливлювала налагодження дипломатичних стосунків між Україною і Польщею. Лише з часу трагічного відходу Галицької Армії на територію Великої України, коли польські війська в липні 1919 року вийшли на лінію пізніших кордонів Польщі, настала можливість вступити в переговори про здачу зброї, а далі поступово і про встановлення дипломатичних стосунків з польським урядом. У серпні 1919 року до Польщі було вислано нову дипломатичну місію.

В основу переговорів було покладено таке: 1. Питання територіального розмежування між Українською Народною Республікою і Річчю Посполитою Польською. 2. Гарантія національно-культурних прав людності неукраїнської національності в Україні і української національності в Польщі. 3. Вирішення аграрного питання. 4. Справа допомоги зброєю.

Але остаточного порозуміння наша дипломатична місія не могла досягти, бо виникли суперечки, особливо в питанні кордонів між Україною і Польщею. В жовтні 1919 року до Польщі було вислано третю дипломатичну місію з більшими повноваженнями на чолі з міністром закордонних справ А. Лівицьким.

Проблема незалежності України зустріла підтримку тільки в польській соціалістичній партії, до якої близько стояв Начальник Польської Держави маршал Пілсудський. Питання про долю Галичини також чимало гальмувало хід переговорів. У кінці листопада 1919 року польські війська просунулися на схід та зайняли Кам'янець на Поділлі, Проскурів, Старокостянтинів, Шепетівку, де почали переслідувати українське населення, арештовувати бувших вояків Української Армії, громадських діячів і відправляти їх до концентраційних таборів, де розглядали їх як полонених, поводячись із ними дуже суворо.

У такій несприятливій атмосфері відбувалися переговори у Варшаві, які не давали жодних реальних наслідків.

З прибуттям Головного Отамана С. Петлюри до Варшави хід переговорів прийняв більш актуальні й жваві форми. Концентрація советськнх військ на польському кордоні після ліквідації армії генерала Денікіна, агресивна політика совєтського уряду проти "білої" Польщі, а головне, ліквідація фронту Української Армії, рештки якої пішли на партизанщину в центр України, завдяки чому Польща і Румунія позбавились "буфера", що прикривав кордони цих держав, – усі ці обставини спричинили, хоч і з великими труднощами, прискорення підписання політичної й військової конвенції між Українським Урядом і Польщею. Начальник Польської Держави маршал Пілсудський, який був душею і головним чинником визвольної боротьби польського народу, розумів, що майбутня доля Польщі зв'язана буде з існуванням незалежної Української Держави. Як Польща, так і Україна мали одного і головного ворога – Москву.

Авторитет і воля маршала Пілсудського спричинились до того, що 22 квітня 1920 року між польським та українським урядами було підписано політичний договір, а разом з тим і військову конвекцію.

Загальний зміст польсько-української політичної конвенції такий:

1. Польща визнає право України на неаалежне державне існування та визнає Уряд УНР на чолі з С. Петлюрою за верховну владу України.

2. Кордони між Польщею й Україною проходять майже по тій лінії, яка існувала пізніше між Польщею і Совєтською Україною.

3. Як Польський уряд, так і Український зобов'язуються взаємно не укладати жодних міжнародних умов, що порушують інтереси договірних сторін.

4. Національно-культурні права українцям у Польщі, а полякам в Україні взаємно забезпечуються і т.д.

Щодо змісту польсько-української військової конвенції, то головні пункти її такі:

1. Польща дозволяє на своїй території формувати українські частини, допомагає їх організації та мусить постачити зброю, обмундирування, санітарне майно для 3 українських дивізій.

2. Польські та українські війська ведуть акцію спільно, як війська союзні, під загальним управлінням команди польських військ.

3. Український Уряд зобов'язується доставити польському війську харчові продукти, як і транспорт, а в разі невиконання цього польське командування матиме право реквізиції цих продуктів в Україні коштом Українського Уряду.

4. Уся здобич залізнична, за винятком панцерних потягів, взятих у бою, а також інша військова здобич, крім рухомої, є власністю Української Держави.

Ще до підписання військової конвенції між Польським і Українським урядами в кінці березня 1920 року до польського фронту, в район Старої Ушиці, пробився український відділ під командуванням полклвника Удовиченка. З цього відділу за короткий час було наново сформовано 3-ю дивізію. До 3-ї дивізії приєдналася галицька кінна бригада, що підняла повстання в запіллі червоних, а пізніше примушена була під натиском червоних відійти в район Могилева. Водночас до дивізії приєднався кінний полк донських козаків під командуванням полковника Фролова з Добрармії, який з гаслом "За самостійну Україну, за самостіїйний Дон!" увійшов до складу Української Армії та до кінця 1920 року брав участь у всіх боях, виявляючи безприкладну хоробрість і відвагу.

Разом з тим у Брест-Литовську приступили до формування 6-ї піхотної стрілецької дивізії під командуванням генштабу полковника Безручка. Ця дивізія увійшла до складу 3-ї Польської Армії. Формувалася вона зі старшин і козаків, що були інтерновані в польських таборах.

Крім вищезгаданих двох піхотних дивізій спішно формувалися дві запасні бригади, які мусили поповнювати польові дивізії людським матеріалом; гарачкова праця відбувалася над організаціями апарату військового міністерства, на чолі якого стояв генштабу генерал-хорунжий В. Сальський.

Велася підготовка для проведення мобілізації коней і людей у повітах, зайнятих польськими військами, хоч польське командування затримувало і відтягувало дозволи на оголошення мобілізації,