Читати книгу - "Треба спитати у Бога, Василь Миколайович Шкляр"

Та як... Дід же не знає, коли Петрик помітив ті гроші. Може, він ще довго крутився в лавці, а тоді глядь — вони лежать на підлозі. Авжеж, саме так воно й було! Оце щойно Петрик побачив гроші, вхопив їх і біжить до діда Мотички.

Дідова хата стояла майже над ставком. Петрик дійшов до його двору, ще, правда, постояв трохи біля хвіртки, наче прислухався до кумкання жаб, але жаби не обзивалися. То вони влітку кумкали на всеньке село, а тепер осінь. Скоро й зима, вода замерзне, і не треба буде м’яча, бо вони з хлопцями гратимуть тут у хокей. Торік так загралися, що Петрик провалився під лід, і його насилу витягли з крижаної води. Вихопили мокрого та мерщій у хату до діда Мотички. Петрик не встиг і змерзнути, бо дід хутенько познімав з нього мокре та — у свій кожух, та на лежанку гарячу.

Петрик згадав, як йому тепло було в дідовому кожусі, і на душі теж потеплішало. Добре, що він знайшов дідові гроші, бо якби хтось інший, то не вгадано, чи й віддав би.

Петрик підійшов до дідової хати, навмисне поторгав дверима, притупнув у сінях ногами, мовляв, а чуйте, діду, що гості йдуть. Не ждали?

— Здорові були, — сказав Петрик з порога, хоч сьогодні вже вітався з дідом Мотичкою.

Старий сидів за столом і читав газету. Почувши Петрика, обернувся й високо звів угору брови — здивувався.

— Здоровий був, якщо не брешеш, — сказав дід Мотичка.

— Що там вичитали новенького? — спитав Петрик, не поспішаючи казати, з чим прийшов. Він же й не гнався дуже, спершу олію відніс додому — чого ж його поспішати, як гроші в кишені, ніде не дінуться.

— Та от знов у космос полетіли, — сказав дід.

— Я ще вчора чув, — Петрик одним оком придивлявся до діда: чи він уже спохопився?

— То, може, й ти космонавтом станеш? — спитав дід Мотичка. — Чи ти ким хочеш бути?

— Футболістом, — сказав Петрик. І, щоб піддобритися до діда, спитав: — І ви ото читаєте без окулярів?

— А чого ж. Бачу ще ого-го!

— А грошиками смітите, то й не бачите, ге? — навпростець сказав Петрик.

— Якими грошиками?

— А в лавці загубили. Три рублі! Дивлюсь, а вони лежать.

— Та нє! — хитнув дід головою. — Зі мною такого ще не було.

— А ви подивіться, подивіться!

Дід підвівся з-за столу, підійшов до вішалки і став заглядати по кишенях піджака. Діставав якісь папірці, гроші, знизував плечима, ворушив бровами. Видно, подумки щось підраховував, і Петрик аж рота відкрив, — між зубами темніла дірочка, випав же один, — щоб, коли дід скаже «нема», вигукнути: «Та ось же вони!»

Але дід поплямкав губами, поплямкав і раптом сказав:

— Ні, мої всі на місці.

— Як це? — не зрозумів Петрик.

— А так! — засміявся дід.

— Хіба ж то не ви загубили?

— Виходить, не я.

— Там же й не було більше нікого.

— Видно, раніше хтось посіяв.

— То що ж тепер робити? — розгубився Петрик.

— Собі візьми, як такий молодець. Хто знайшов — того й знахідка.

Дід Мотичка якось хитро усміхався, і Петрикові здалося, що він глузує з нього. Хоче присоромити за те, що відразу не сказав.

— Може, ви забули, скіки у вас було?

— Чого ж би я забув? У мене і пам’ять ще слава Богу, й очі, і зуби цілі. А тобі, бачу, одного зубчика кобила виперділа, еге?

Петрик стояв ні в сих ні в тих.

— А ви не бачили, хто перед вами до лавки заходив?

— Наче нікого не було. Хоча... Заходили якісь чужі люди. Проїжджали машиною через наше село та забігли купити папірос. — Дідові очі знов засміялися — зрадів, що згадав за проїжджих людей.

— То це вони загубили?

— А хто ж іще! Знайшов, то й маєш. Бо де ж тих людей знайдеш, як за ними вже тільки смуга лягла.

Чудні бісики світилися в дідових очах, і Петрик знов намагався пригадати, як воно все було у лавці. Дід Мотичка тримав однією рукою торбу, а другою совав гроші в кишеню і тоді... Ні, Петрик не бачив, як у діда випали гроші. То вже пізніше надумав таке, бо нікого, крім діда, там не було.

— Ну, то я пішов, — сказав Петрик і сторожко глянув на діда Мотичку. Може, іще щось скаже?

— Іди, — сказав дід. — Це ж таке діло: знайшов — не скач, загубив — не плач.

Петрик вийшов надвір і помацав у кишені хрусткий папірець. Став біля хвіртки, ще раз поглянув на дідову хату, і йому здалося, що в одному вікні гойднулася занавіска.

Петрик причинив за собою хвіртку, знайшов біля дідового двору коротку палицю, сів на мотоцикл і поїхав.

На третю осінь

1

На днях я мав іти в армію і, хоч як кортіло на гульки, заходився порати вдома чоловічу роботу, щоб мамі самій не велося сутужно (наш тато помер, ми жили вдвох). Підправив хлівець, нарубав хуру дров, полагодив огорожу, се, те, й нарешті випросив у бригадира Опелата пару коней з гарбою, щоб привезти із лісу сіно. Я його накосив ще влітку і склав у копички на луках біля Топилки.

Осінній день видався теплим, ясним, і на душі теж було світло і чисто. Коні йшли весело, без батога; сидячи на гарбі, я вбирав очима наші тихі поля, кожен горбик і виярок, найменше дерево й кущик — прощався з ними, але прощався без смутку, а з якоюсь дивною радістю, начеб уперше побачив, яке тут все любе та гарне, і тішився з того.

На крутий узвіз коні спинались натужно; я подумав, що треба підшукати в лісі якогось дрючка на гальмо, бо спускатись назад із повною гарбою доведеться ще важче. Ножівку прихопив, то щось зріжу.

З вершечка узвозу побачив копички: на тлі позолоченого березняку вони скидалися на маленькі курені.

Я