Читати книгу - "Фінансист, Теодор Драйзер"

весь світ. Язичництву були чужі такі уявлення. У стародавньому світі для розлучення не треба було шукати якихось особливих причин. А в світі первісному єднання статей передбачалося, мабуть, лише на термін, необхідний для вирощування потомства. Сім’я новітнього часу, без сумніву, одна з найпрекрасніших у світі інституцій, але якщо вона ґрунтується на взаємному потязі і близькості. Та з цього ще не випливає, що засудженню підлягає будь-яка інша любов, не настільки щаслива і благополучна в кінцевому підсумку. Життя не можна втиснути в жодні рамки, і людям слід було б раз і назавжди відмовитися від подібних спроб. Ті, кому пощастило укласти щасливий союз на все життя, нехай привітають себе і постараються бути гідними свого щастя. Ті ж, кому доля його не дарувала, все ж заслуговують на поблажливість, хоч би суспільство і оголосило їх відщепенцями. Крім того, незалежно від наших суджень і теорій, в силі залишаються основні закони природи. Споріднені частинки притягуються одна до одної. Зміни в характері і темпераменті неминуче тягнуть за собою і зміни у взаєминах. Правда, одних стримують догми, інших — страх. Але знаходяться люди, в яких потужно звучить голос природи, і для таких не існує ні догм, ні страху. Суспільство злякано здіймає руки до неба. Але століття за століттями з’являються такі жінки, як Прекрасна Єлена, Мессаліна, маркіза дю Баррі, чи Помпадур, леді Ментенон і Нелл Ґвін, вказуючи шлях до більшої свободи у взаєминах між чоловіком і жінкою, ніж та, що раніше вважалася дозволеною.

Ковпервуд і Ейлін невимовно прив’язалися одне до одного. Пізнавши Ейлін ближче, Ковпервуд упевнився, що вона — єдина жінка, з якою він міг би щасливо доживати віку. Вона була така молода, довірлива, сповнена надій і така хоробра… Всі ці місяці, з тієї самої миті, коли їх уперше потягло одне до одного, він не переставав порівнювати її зі своєю дружиною. Його невдоволеність подружнім життям, раніше притлумлена, тепер ставала все більш відчутною. Правда, діти, як і раніше, радували його та й будинок у нього був чудовий. Млява і схудла Ліліан все ще була досить приваблива. Він більш-менш був задоволений сімейним життям, але тепер невдоволення стало невпинно наростати в ньому. Його дружина аж ніяк не була подібна до Ейлін: вона не мала ні її молодості, ні жвавості, ні презирства до умовностей. І хоча зазвичай Ковпервуд був дуже лагідний, тепер у нього нерідко траплялися напади роздратування.

Почалося якось із питань, що стосувалися зовнішності Ліліан (такі досить звичайні «чому» не можуть не ображати і не пригнічувати жінку). Скажімо, чому вона не купить собі ліловий капелюшок у тон сукні? Чому не проводить більше часу на повітрі? Моціон пішов би їй на користь. Чому вона не робить того чи отого? Він навряд чи сам усвідомлював свою прискіпливість, та Ліліан все помічала, здогадуючись про справжню причину цих розпитувань і почуваючись ображеною.

— Що це за нескінченні «чому» та «чого»? — якось обурилася вона. — Звідки стільки причіпок? Гадаю, ти просто вже не любиш мене, як раніше, — от і все! Я це чудово розумію.

Ковпервуд відкинувся на спинку стільця, вражений цим вибухом. Приводом для цього, мабуть, став не здогад про Ейлін, а просто якесь дріб’язкове зауваження (але повної впевненості у нього не було). Він відчув легкий докір сумління, що вивів Ліліан із терпіння, і вибачився.

— Ах, дурниці! — відмахнулася вона. — Мене це анітрохи не зачіпає. Але я помічаю, що ти приділяєш мені тепер набагато менше уваги. У тебе завжди одне: справи, справи і справи! Ти ні на мить не припиняєш думати про них.

Ковпервуд зітхнув із полегшенням. Отже, вона нічого не підозрює…

Та в міру того, як зростала його близькість з Ейлін, він перестав тривожитися думкою, чи підозрює дружина про його зраду. Іноді, перебираючи подумки можливі наслідки такого ходу подій, він дійшов висновку, що так було б навіть краще. Адже вона не належала до типу енергійних жінок, які вміють відстояти свої права. Знаючи її вдачу, він часом сподівався, що вона, можливо, й не стане так наполегливо противитися розриву в їх сімейному житті, як він побоювався спочатку. Не виключено, що вона дасть йому розлучення. Пристрасть і прагнення щастя навіть його змушували міркувати не так тверезо, як зазвичай.

Ні, говорив він собі, тепер заковика зовсім не в його родині, а в Батлерах. З Едвардом Батлером у нього встановилися тісні ділові зв’язки. Не порадившись з Ковпервудом, старий не укладав жодної угоди з численними цінними паперами, власником яких був. Батлер був пайовиком таких підприємств, як Пенсильванська вугільна компанія, канал «Гудзон-Делавер», канал «Моріс-Ессекс» і Рідінгська залізниця. Зрозумівши те значення, якого набувала філадельфійська залізниця, він вирішив якомога вигідніше збути наявні у нього цінні папери і вкласти виручений таким чином капітал в місцеві лінії. Йому було відомо, що так само чинять Молленгауер і Сімпсон (а вже хто краще за них розуміється на цих справах?). Як і Ковпервуд, він вважав, що, зосередивши у себе достатню кількість акцій кінних залізниць, він, зрештою, доможеться хоч би співпраці з Молленгауером і Сімпсоном. А тоді неважко буде провести через відповідні органи закони, вигідні для об’єднаних залізниць. Вони отримають дозвіл на прокладання нових ліній і на продовження вже побудованих. Ці операції з паперами Батлера, а також скуповування випадкових пакетів акцій міських кінних залізниць, і входили в обов’язки Ковпервуда. Через своїх синів, Оуена і Келема, Батлер на той час уже щосили клопотався про нову лінію і про видачу необхідного для цього дозволу. Прагнучи домогтися прийняття законодавчими зборами потрібної йому резолюції, він щедро роздавав пакети акцій і готівку. Справа ця, однак, була нелегкою, адже зиск, який можна було отримати з такої оборудки, був зрозумілий багатьом, зокрема й Ковпервуду. Угледівши тут джерело багатої наживи, він, звісно, дбав і про власну користь. Тож із акцій, які він скуповував, лише частина потрап­ляла до рук Батлера, Молленгауера та інших його клієнтів (власне, він не так прагнув принести користь Батлеру чи комусь іще, як передовсім собі самому).

Ось чому пропозиція, з якою прийшов до нього Джордж Стінер (фактично від імені Стробіка, Вайкрофта і Хармона, котрі побажали залишитися в тіні), видалася Ковпервуду такою привабливою. План Стінера полягав у тому, щоб відкрити Ковпервуду кредит в міській касі з розрахунку два відсотки річних, або, якщо він відмовиться від комісійних, навіть безоплатно (обережність