Читати книгу - "Фінансист, Теодор Драйзер"

— Крихітко моя, — сказав Ковпервуд, — ти усвідомлюєш, що відбувається? Чи розумієш, що ти робиш, зустрічаючись зі мною?

— Гадаю, що так!

Вона вдарила себе батіжком по нозі і опустила очі, тоді звела погляд і крізь листя стала дивитися на блакитне небо.

— Подивися на мене, кохана!

— Не хочу!

— Подивися ж, любов моя, я маю запитати тебе про дещо…

— Не змушуй мене, Френку! Я не можу.

— Ні, ти можеш, ти повинна!

— Не можу!

Він узяв її руки в свої, вона відсторонилася, але одразу ж знову наблизилася до нього.

— Ну, а тепер подивися мені в очі…

— Ні, не можу!

— Подивися ж, Ейлін!

— Я не можу! Не проси мене! Я відповім тобі на все, що ти запитаєш, але не змушуй мене дивитися на тебе.

Френк ніжно погладив її по щоці. Потім поклав руку їй на плече, і вона прихилилась до неї головою.

— Радосте моя… Яка ти прекрасна! — промовив він нарешті. — Я не в змозі відмовитися від тебе. Я знаю, що мені слід було б зробити, та й ти, напевно, теж знаєш. Але я не можу! Ти повинна бути моєю. І все ж, якщо про це дізнаються, нам обом буде дуже-дуже погано. Ти розумієш мене?

— Так.

— Я мало знайомий з твоїми братами, але з вигляду — це люди рішучі. І вони дуже люблять тебе.

— О, так!

Останні слова Френка злегка потішили її самолюбство.

— Якби вони дізналися, що тут відбувається, мені, напевно, недовго залишилося б жити. А як ти гадаєш, що б вони зробили, якби... ну, словом, якщо щось трапиться згодом?

Він замовк, вдивляючись в її чарівне обличчя.

— Але ж нічого не трапиться! Треба лише не заходити надто далеко.

— Ейлін!

— Я не стану дивитися на тебе! І не проси! Не можу.

— Ейлін! Ти говориш серйозно?

— Не знаю. Не питай мене, Френку!

— Невже ти не розумієш, що на цьому ми не можемо зупинитися? Безумовно, ти розумієш! Це не кінець. І якщо…

Рівним, спокійним голосом він почав посвячувати її в техніку заборонених зустрічей.

— Тобі нічого боятися. Хіба що у разі прикрого збігу обставин наша таємниця відкриється. Усе можливо. І тоді, звісно, нам буде не солодко. Місіс Ковпервуд нізащо не погодиться на розлучення — з якого б то дива! Якщо все обернеться так, як я розраховую, якщо мені вдасться нажити мільйон, я не проти хоч зараз покінчити з усіма справами. Мені зовсім не хочеться працювати все життя. Я завжди мав намір поставити крапку десь у тридцять п’ять років. До цього часу у мене буде достатньо грошей. І я почну подорожувати. Але треба почекати ще кілька років. Якби ти була вільна... якби твоїх батьків уже не було в живих (прикметно, що Ейлін навіть бровою не повела, почувши це цинічне зауваження) — тоді інша річ.

Він замовк. Ейлін усе ще задумливо дивилася на струмок, що дзюрчав біля її ніг, а думки її були далеко — у морі, на яхті, що несла їх обох до берега, де стоїть якийсь невідомий палац, в якому не буде нікого, окрім неї і Френка. Перед її приплющеними очима пропливав цей щасливий світ… Немов зачарована, слухала вона слова Ковпервуда.

— Хоч убий, я не бачу жодного виходу! Але я кохаю тебе! — він пригорнув її до себе. — Я кохаю тебе, кохаю!

— Так-так! — тремтіла від хвилювання Ейлін. — Я теж кохаю тебе! І я нічого не боюся…

— Я найняв будинок на Десятій вулиці, — сказав він, перериваючи мовчання, коли вони вже сіли в сідла. — Він ще не обставлений, але за цим діло не стане. У мене є на прикметі жінка, яка візьметься наглядати за будинком.

— Хто вона така?

— Одна вдовиця років під п’ятдесят. Розумна, приємна і з великим життєвим досвідом. Я знайшов її за оголошенням. Коли все буде влаштовано, зайди до неї і оглянь цей куточок. Багато спілкуватись тобі з нею не доведеться. Так, іноді… Ти згодна?

Вона замислено продовжувала йти, не відповідаючи на його запитання. (Який він практичний, як неухильно йде до своєї мети!)

— То зайдеш? Тобі нічого боятися. Можеш хоч зараз познайомитися з нею. Вона цілком заслуговує на довіру. Що скажеш, Ейлін?

— Даси знати, коли все буде готово, — врешті-решт відповіла вона.

21

Примхи пристрасті… Хитрощі… Дерзання… Жертви, принесені на її вівтар.

Минуло досить небагато часу, і куточок, про який говорив Ковпервуд, призначений оберігати любовну таємницю, був готовий. За будинком доглядала вдова (котра, мабуть, лише недавно зазнала своєї тяжкої втрати), Ейлін стала часто бувати там.

У такій обстановці і за таких обставин було неважко переконати її цілком віддатися коханому, бо вона не могла більше опиратися бурхливому, сліпому потягу. Її вчинок певною мірою виправдовувався коханням, їй і справді не потрібно було нікого на світі, окрім цієї людини. Йому одному належали всі її помисли, всі її почуття. Уява малювала їй картини майбутнього, коли вони обидвоє якимось чином стануть навіки нерозлучні. Хіба не може статися так, що місіс Ковпервуд помре, або ж Френк піде від дружини до неї, Ейлін, коли у нього до тридцяти п’яти років накопичиться мільйон? Усе якось влаштується. Сама доля вибрала для неї цю людину. Ейлін беззастережно довіряла йому. Коли він сказав, що візьме на себе клопоти про неї і не допустить, щоб сталося лихо, вона ні на мить не засумнівалася в його словах. (Про такий гріх, як у них, священики часто чують у сповідальнях.)

Прикметно, що християнський світ за допомогою якихось логічних хитрощів дійшов висновку, що не може бути іншої любові, окрім як освяченої традиційним шляхом і подальшим шлюбом. «Одне життя — одна любов» — от ідеал християнства, і в ці вузькі рамки воно незмінно намагається втиснути