Читати книгу - "Закоłот. Невимовні культи"

Зблизька виявилося, що до його шиї був приладнаний широкий комір, схожий на якийсь оберемок волокон і дротів, химерно переплетених і прикрашених великою кількістю конекторних гнізд та рознімачів на коротких кабелях. Широкими смугами з дивного тьмяного металу цей комір кріпився до одягу. Проте дівчина помітила, що сам білий жакет, в який був одягнутий чоловік, має широкий виріз — такий, ніби знімати його треба, залишаючи комір на місці.

— Як тебе звати? — Хоч він і зупинився за три кроки від неї, та все одно мав дивитися знизу догори. Тепер Діманта помітила, що до його носа, з-під вух, вище вилиць, була підведена тонка прозора трубка. Носом чоловік вдихав, а ротом — видихав.

— Діманта Сангарія, — мить поміркувавши, відповіла вона.

— Du weifit nichts, Dimanta Sanaria, — кинув він зневажливо.

— Якщо хочеш, щоб твої образи досягали мети, маєш говорити зрозумілою мовою, — сама злякавшись власної сміливості, відповіла дівчина. Вона не впевнена була, що чоловік так говорить навмисно, скоріш, він обмовлявся через втому…

— Розкривай, — він простягнув їй наплічник, водночас поклавши праву руку на руків’я емітера. — Тільки без фокусів.

Останньої фрази Діманта не зрозуміла, але перепитувати не наважилася, натомість мовчки взяла наплічник. Замок розійшовся легко й плавно. Почулося тихе гудіння, зблиснув обсидіан сфери.

— А тебе як звати? — спитала вона, повертаючи чоловікові наплічник.

Той, нашорошений, не зводив з неї пильного погляду. Пальці побіліли на руків’ї зброї. Минуло декілька секунд, перш ніж він забрав сумку з рук дівчини.

— Хто тут усе потрощив? — спитав він, уникаючи відповідати на запитання.

— Не знаю, — стенула плечима Діманта.

— Навряд чи се наші. Головні сили все ще на поверхні, до міста зайшло лише кілька підрозділів, — промовив чоловік, відступивши. Він пройшов уздовж свого «корабля» до однієї із задніх лап. На ній були влаштовані якісь виступи, на кшталт сходинок. Ними чоловік піднявся до черева, звідки знов перейшов на цефалоторакс. Він робив усе це настільки невправно та повільно, що Діманта, попри переляк, ледь стримала посмішку.

— Гадаю, се зробили ті двійко грибів, що зустріли мене на цьому рівні, — вів далі вояк, знов утупивши в Діманту уважний чіпкий погляд. Кров відхлинула від обличчя дівчини, посмішка розтанула, ледь торкнувшись її губ. Так, вона відчула шкоду, заподіяну хазяям. Відчула, як були знищені ці дві оболонки. Як відчули це всі.

— Чом вони се зробили? — спитав чоловік.

— Не знаю. Бо так треба було.

Він перевів замислений погляд на сумку.

— Якісь дивні відповіді, — мовив нарешті. — Знаєш, що треба, але не знаєш чому? Так? Довіряєш грибам настільки, що навіть не цікавишся, навіщо вони роблять те чи те?

Він витягнув з наплічника обсидіанову сферу, підніс її на рівень очей. Покрутив, роздивляючись.

— Родич? — спитав він, наче сам у себе. — Се ж не труна?

— Ні, — на всі запитання одразу відповіла Діманта.

— Він там живий? — спитав вояк. — Се ж мозок, так? Людський мозок… Твій родич — купка синапсів у банці?

Він стиха пирхнув, намагаючись роздивитися обриси органа крізь темне вулканічне скло.

— Між людьми та хазяями… — дівчина відчула, що страх її потроху влягається, поступаючись місцем образі та злості. Цей пихатий коротун, руйнівник і злодій, прийшов до її міста, в її домівку, і поводиться так, ніби вона — цілковита дурепа.

— …між людьми та хазяями існує зв’язок набагато міцніший і набагато складніший, ніж те, що вкладається в слово «довіра». І до віри він не має жодного стосунку.

Чоловік завмер, потім повільно перевів на неї погляд.

— Трішки помилилася, — промовив роздільно. — Не «між людьми та хазяями», а «між рабами та хазяями». А щодо решти все правильно: між рабом та хазяїном не буває ані віри, ані довіри. Бо один панує, а другий підкоряється.

Діманті перехопило подих. Не в змозі й слова вимовити, вона спостерігала за вояком, який знов почав роздивлятися сферу.

— Спочатку вони позбавляють вас власних тіл і консервують у банках… потім ті банки трощать. «Бо так треба було». І після цього ми — темні. Тирани.

— Бо саме ви розпочали Велике нищення… — не зводячи з нього очей, ледь чутно відповіла Діманта. — І колись, і тепер. Це ви спричинили все це. Ви.

— З того місця, де я зараз, — вояк нарешті запакував сферу у наплічник, принісши Діманті полегшення, — ми се зупинили. Я се зупинив. Я спопелив двох почвар, що нищили твоїх родичів. Нищили жорстоко й безглуздо. Хіба тут не було вимикача, щоб відключити живлення і всі сі мізки тихесенько собі поснули? Чи їх і справді треба було шматувати?

Діманта похитала головою:

— Тут немає ніякого вимикача. Навпаки, є резервні лінії та акумулятори. Все, щоб вони лишалися живими за будь-яких умов. Хазяї… — вона здригнулася, усвідомивши новий сенс цього слова, який доніс до неї вояк, — хазяї не збиралися їх нищити. Ніколи. Не мали навіть планів… Ваше вторгнення змусило їх вчинити таке.

З того, як змінилося обличчя вояка, вона зрозуміла, що бовкнула зайвого. Отже, він опинився тут випадково? Не знає, що це за місце? Так, мабуть, не знає — бо інакше не питав би, не теревенив про «мізки в банках». Він нічого не розумів, а вона… вона не втримала на припоні свого балакучого язика.

Діманта очікувала, що він почне розпитувати, довідуватиметься про призначення зали. Але…

— Якщо твої улюблені хазяї через нашу появу мусили все тут покришити… отже, ти, всупереч їхній волі, вирішила викрасти свого родича?

Ледь наважившись поглянути на терранина, Діманта знов втупилася в підлогу. Під ногами в патьоках живильного гелю плавало сіро-червоне лахміття — те, що лишилося від ще кілька годин тому живої людини. Чи вона, бідолашна, страждала, коли її рубали? Тонка цівка крові сочилася крізь в’язку масу гелю, не здатна розчинитися в ньому.

— Так. Я… ми були дуже близькі з ним. Я просто не могла покинути його…

— Близькі… — повторив вояк саркастично. — Ви були близькі з органом в законсервованому стільнику. Ти ще скажи, що він твій чоловік. Авжеж, скажи. Я хочу, щоб се божевілля сягнуло цілковитого абсурду.

«Сам ти бовдур! Оскаженілий від крові сліпий бовдур! Це ти нічого не знаєш, ти!» — хотіла вигукнути йому в обличчя Діаманта. Але не наважилася. Лише несамохіть стиснулися кулаки і боляче прикусила губу.

— У мене немає чоловіка, — промовила вона. — А він… йому вже п’ять віків. Він був воїном, як і ти, й потрапив у полон наприкінці Великого нищення. Разом із більшістю тих, хто зберігав у собі відлуння шкоди й руйнування, він не міг повернутися на Терру. Але він не був остаточно підкорений ними — і отримав буття, що відповідало його