Читати книгу - "Підкорись нам, Алекса Адлер"

− Щоб ви могли мене ще й за це покарати? − виривається у мене ображене, і я злякано закриваю рот долонею. Боже, що зі мною діється? Де весь мій самоконтроль?

Обличчя А-атона похмурнішає, брови невдоволено зсуваються. Але він відповідає рівно:

– Ні. Карати тебе за твої відповіді ні я, ні мій брат не будемо. Просто відповідай на запитання. Правдиво. Тобі зараз боляче?

Ну. Це просто.

– Так. Трохи, – киваю, шморгнувши носом. Може, й добре, що він цей несподіваний допит влаштував? Може, я так зберусь і нарешті перестану жаліти себе?

− Це в межах норми для твоєї раси?

− Гадаю, так.

З урахуванням їх розмірів, так точно. Я взагалі боялася, що… буде все набагато гірше. Але, мабуть, мій організм справді став набагато витривалішим, ніж я звикла про себе думати.

− Ти відчуваєш щось незвичайне, крім болю?

– Так.

− Що саме?

Я на кілька секунд зависаю, намагаючись сформулювати відповідь.

– Це… схоже на хвилі. То жар, то холод. Усередині. Мене хитає від одного відчуття до іншого. І я не можу стримати своїх емоцій.

− Ти мав рацію. Вона зачерпнула трохи сили джерела, – задоволено хмикає Са-оір. – Навіть цікаво, що з цього вийде.

– Спостерігатимемо. З урахуванням її раси результат може виявитися несподіваним, − задумливо хмуриться А-атон.

Є у мене бажання запитати, про що вони взагалі кажуть, що за силу я зачерпнула, якщо навіть не намагалася нічого такого зробити, але питання мені зараз навряд чи дозволять ставити.

− Добре, Ліно, − киває схвально мій біловолосий господар. − А тепер скажи, через що ти розплакалася?

От… от… От навіщо це йому?

– Це… не важливо, мій пане, – уперто стискаю я губи.

І розумію, що зробила помилку, вже по тому, як хижо примружуються чорні очі чоловіків, що слухають мене. Не відчепляться тепер.

– Це не тобі вирішувати. Відповідай! − гарчить Са-оір, змусивши мене злякано здригнутися.

– Мені просто стало прикро, – схлипую я. І сльози пускаються знову. Чортовий стан.

− Прикро? – здивовано скидає брови А-атон. − Що значить прикро? Поясни.

– Будь ласка… не змушуйте мене… пояснювати. Не можу я, – мотаю головою, вже відверто ридаючи, відчуваючи, як накриває мене новою хвилею неконтрольованих емоцій. − Це справді не важливо. Не зліться на мене, будь ласка. Адже я все роблю, як ви наказуєте. Я пам'ятаю, що обіцяла вам, рі-до А-атон. І віддана. Повністю. Навіть, коли емоції беруть наді мною гору. І не розумію… за що? Я ж… Я ж намагаюся. Просто ще не розумію багато чого. І майже нічого не знаю про вас, ваш світ, вашу расу… я не можу діяти й реагувати більш виважено.

На зміну нервовому збудженню, знову приходить спустошення та слабкість. І я замовкаю, з побоюванням дивлячись на застиглих бовванами чоловіків. Усвідомлюючи, скільки всього виговорила їм мимоволі.

– Здається… нашій се-авін прикро, що ми не оцінили гідно її старання, – першим відмирає Са-оір. Ще й посміхається. − Що ж ти їй нічого не розповів про нашу расу?

− Ніколи було. Ти помиляєшся, Ліно, – вимовляє строго А-атон. – Ми оцінили. Все, що ти зробила, і те, як добре ти поводилася. Це не скасовує покарання за довірливість до слів Сетору. Але крім покарання, ти безумовно заслужила і винагороду. Можеш попросити, що хочеш.

А чого я хочу? Додому не відпустять. Свободи не дадуть. Потрібні знання, мабуть, і так забезпечать.

Та й не хочу я жодної винагороди. Я не заради неї старалася.

Все, чого мені хочеться зараз, це не відчувати себе такою самотньою й беззахисною.

– Обійміть мене, будь ласка, – прошу я єдине, що спадає мені на думку.