Читати книгу - "Історія втраченої дитини, Елена Ферранте"

Та новина мене потішила, але ще більше потішив мій внутрішній стан: ніяких докорів сумління чи жалю. Розродившись, я звільнилася від гіркоти останнього місяця і знову відчувала в серці звичну добродушність. Ніжно пригорнула до себе новонароджену дівчинку вагою три двісті, червону й лису. Дещо причепурилася, аби приховати наслідки пологів, і коли Ніно дозволили зайти, сказала йому: «Тепер нас аж четверо дівчат. Якщо вирішиш мене покинути, я тебе зрозумію». Нічим не натякнула на сварку, що сталася перед цим. Він мене обійняв, поцілував, поклявся, що жити без мене не зможе. Подарував золотий ланцюжок з кулончиком. Він мені дуже сподобався.

Як тільки мені стало краще, я негайно зателефонувала сусідці. Дізналася, що П’єтро, як завжди сумлінний і відповідальний, уже приїхав. Поговорила з ним, він хотів прийти до лікарні разом із доньками. Передав їм слухавку, але вони так раділи зустрічі з татком, що відповідали мені двома словами. Я сказала колишньому чоловікові, що було б краще, якби він забрав їх на кілька днів до Флоренції. П’єтро виявляв таку турботу, що мені кортіло подякувати йому й сказати, як я його люблю. Але я відчувала на собі запитальний погляд Ніно, а тому промовчала.

Відразу по тому зателефонувала батькам. Батько ніяк не виказав своїх почуттів, можливо, через сором’язливу вдачу, можливо, через те, що моє особисте життя здавалося йому справжньою катастрофою, а можливо, й тому, що розділяв з братами невдоволення моїм втручанням у їхні справи, коли я не дозволяла їм втручатися у свої. Мати заявила, що хоче негайно побачити новонароджену, і мені коштувало чималих зусиль її заспокоїти. Нарешті зателефонувала Лілі. Та відповіла весело: «Бач, як добре у тебе все виходить! А в мене поки що ніяких ознак». Мені здалося, що вона дуже завантажена роботою, тому спішить закінчити розмову і навіть не згадує про черговий візит до гінеколога. Я вирішила, що в неї все гаразд, і задрімала.

Коли прокинулася, була переконана, що Ніно вже ушився, але він був тут. Тривалий час проговорив зі своєю приятелькою-гінекологинею, розпитував про процедуру визнання батьківства, ніяк не виказав страху перед можливим незадоволенням Елеонори. Коли я повідомила, що хочу назвати доньку ім’ям своєї матері, здавався задоволеним. Як тільки я повернулася до нормального життя, ми разом пішли до муніципалітету, де вказали, що народжену мною дитину звати Іммаколата Сарраторе.

І навіть тоді Ніно нічим не виявив свого збентеження. Це я розхвилювалася. Навіть заявила, що одружена з Джованні Сарраторе, потім виправилася, пробурмотівши, що розлучена з П’єтро Айротою, сумбурно додавала все нові й нові імена, аж поки геть не заплуталася. Але та мить все одно здалася мені чудовою, і я знову повірила, що зможу навести лад в особистому житті, треба тільки набратися терпіння.

У перші дні Ніно відклав свої справи і зробив усе можливе, щоб довести мені, що я можу розраховувати на нього. Нахмурився лише тоді, коли довідався, що я не збираюся хрестити доньку.

– Дітей хрестять, – заявив він.

– Альбертіно і Лідія хрещені?

– Звичайно.

Так я дізналася, що незважаючи на атеїзм, про який скрізь і всюди заявляв, хрестити дітей він вважав обов’язковим. Між нами виникла незручність. Я завжди думала, ще під час навчання в ліцеї, що він не вірує. А він через сутичку, що виникла в мене з викладачем релігії, якраз був переконаний, що я вірю в Бога.

– Хай там як, – заявив він збентежено, – віриш ти чи ні, а дітей хрестять.

– Не бачу логіки.

– А тут не треба логіки, треба відчувати.

Я спробувала звести все на жарт:

– Дозволь мені бути послідовною: я не хрестила ні Деде, ні Ельзу, то й Іммаколату хрестити не буду. Хай самі вирішують, коли виростуть.

Він замислився на мить, потім розреготався:

– Ну, добре! Справді, кому яке діло? Просто був би привід влаштувати свято.

– А ми його і так влаштуємо!

Я пообіцяла організувати вечірку для всіх його друзів. У перші години життя нашої доньки я уважно спостерігала за кожним його рухом, жестом, виразом обличчя, що виявляло роздратованість чи задоволення. Я почувалася щасливою, але разом із тим невпевненою. Це він чи ні? Це той чоловік, якого я завжди кохала? Чи незнайомець, якого я змушувала виявити свою справжню натуру?

61

До лікарні не прийшов ніхто з моїх родичів, ніхто з друзів із району. Повернувшись додому, я подумала, що маю влаштувати свято і для них теж. Я так старанно тримала якомога далі від себе місце свого народження і пов’язаних із ним людей, що незважаючи на тривалий час, проведений у районі останнім часом, ні разу не запросила до квартири на Тассо нікого з давніх друзів. Я все ще прокручувала в голові ту думку, коли задзвонив телефон. То була Ліла.

– Ми зараз приїдемо!

– Хто – ми?

– Я і твоя мати.

День був холодний, верхівку Везувію припорошило снігом, ті відвідини здалися мені недоречними.

– У такий холод?! Їй не можна виходити в таку погоду.

– Я їй казала, але вона не слухає.

– За кілька днів я збираюся влаштувати свято, запросити вас усіх. Скажи їй, що тоді й побачить малу.

– Сама їй скажи!

Я вирішила не сперечатися, але мені відпала будь-яка охота влаштовувати свято, той візит здавався мені справжнім вторгненням. Я зовсім недавно повернулася додому. Виснажена годуванням, купанням, свербінням швів після пологових розривів, я почувалася втомленою. Особливо мене хвилювало те, що Ніно був удома. Не хотілося тривожити матір, і мене непокоїла думка, що Ніно з Лілою зустрінуться тоді, коли я ще не в формі. Я спробувала випровадити Ніно, але той поводився так, ніби не розуміє, і навіть вдавав, що його тішить приїзд моєї матері.

Я кинулася до ванної, щоб хоч якось причепуритися. Коли постукали у двері, поспішила відчинити. Я не бачила матір днів десять. Контраст між красивою і сповненою енергії Лілою, яка все ще берегла в собі два життя, і виснаженою змарнілою матір’ю, що вчепилася в її руку, як у рятівне коло, здався мені разючим. Я швиденько підставила їй лікоть, щоб вона могла обіпертися, підвела до крісла біля великого вікна та обережно всадовила. Вона прошепотіла: «Який гарний вид на затоку!» І невідривно дивилася на море, можливо, аби лише не дивитися на Ніно. Але він підійшов ближче і у своїй звичній спокусливій манері взявся розказувати про те, що виднілося на морі перед нашими очима: ото – Іскія, отам – Капрі; ходіть сюди, спирайтеся на мене, звідси видно краще! Він ні разу не звернувся безпосередньо до Ліли, навіть не привітався. Нею займалася я.

– Ти швидко