Читати книгу - "Світло між двох океанів, Марго Л. Стедман"

все як годиться та забезпечувати обертання маяка. Життя на Янусі схоже на перебування в іншому світі та в інший час, де нічого не змінюється, крім пір року. На узбережжі Австралії є десятки маяків, на яких ще дуже багато доглядачів, подібних до мене. Ми допомагаємо кораблям безпечно діставатися берегів, запалюючи маяк для всіх, кому він може стати в нагоді, навіть якщо ми майже ніколи не побачимо цих людей і не дізнаємося, хто вони. Я справді не знаю, що ще сказати. Хіба що, ми ніколи не відаємо, що принесе течія і чим нас можуть здивувати океани наступного дня. — Том помітив, як мер глянув на свій кишеньковий годинник. — Думаю, на цьому варто закінчити — зараз спекотно, і в усіх пересохло в горлі. Дякую за увагу! — сказав він і, різко повернувшись, попрямував на своє місце. У залі було чутно стримані аплодисменти трохи приголомшеної публіки.

— З тобою все гаразд, друже? — пошепки запитав Ральф. — Тебе й не впізнати, так змарнів.

— Не люблю несподіванок, — коротко відповів Том.

Пані Ґезлак сяяла від щастя, оскільки обожнювала вечірки та зустрічі, а в Партаґезі світського життя майже не було. Своїм обов’язком дружини директора порту вона вважала створення невимушеної атмосфери для всіх гостей, а особливо — з Перта. Жінка крутилася то тут, то там, знайомила людей, нагадуючи їм імена і пропонуючи спільні теми для обговорення. Вона наглядала за преподобним Норкелзом, який попивав херес, а також встигла порозмовляти з дружиною суперінтенданта про складність прання позолоченого плетива на мундирах. Їй навіть вдалося вмовити старого Невіла Віттніша розповісти історію про те, як він 1899 року врятував екіпаж шхуни, що перевозила ром і загорілась.

— Звісно, це було ще до створення Австралійського союзу. І задовго до того, як Співдружність привласнила собі всі маяки у 1915 році, після чого розвинулася жахлива бюрократія, — сказав він, а дружина губернатора схвально кивнула, подумки запитуючи себе, чи він знав, що в нього лупа.

Пані Ґезлак озирнулася на всі боки, шукаючи, кому ще треба допомогти, й зупинила погляд на Ізабель.

— Ізабель, люба, — сказала вона, беручи її під руку. — Том так гарно виступив! Ого, вже дуже пізно, а ти ще не в ліжечку, — звернулася вона до Люсі, яку Ізабель тримала на руках. — Сподіваюсь, ти ж хороша мамина дівчинка.

Ізабель, посміхнувшись, відповіла:

— Вона золота дитина.

І тут, наче гачком, пані Ґезлак підхопила за руку жінку, яка саме проходила повз них.

— Ґвен, — сказала хазяйка. — Ти ж знайома з Ізабель Шерборн?

Ґвен Поттс на мить завагалась. Вони із сестрою були на кілька років старші за Ізабель і вчились у закритому пансіоні в Перті, тому жодна з них не знала її добре. Пані Ґезлак помітила збентеження Ґвен і відразу сказала:

— Ґрейсмарк. Ти повинна знати її як Ізабель Ґрейсмарк.

— Я… ну звісно, я знаю, хто ви, — промовила дівчина, ввічливо посміхаючись. — Ваш батько — директор школи.

— Так, — підтвердила Ізабель і відчула, як щось стисло її горло. Вона подивилася навколо, ніби шукаючи порятунку.

Пані Ґезлак вже пошкодувала, що відрекомендувала їх. Доньки Поттс завжди тримались осторонь від тутешніх мешканців, мало з ким спілкуючись. До того ж після тієї історії з її сестрою… Ой, лишенько! Пані Ґезлак саме думала, що робити, коли Ґвен звернулася до Ханни, яка стояла за декілька футів від них.

— Ханно, а ти знала, що пан Шерборн, котрий щойно виголошував промову, одружений з Ізабель Ґрейсмарк, дочкою директора школи?

— Ні, не знала, — підійшовши, відповіла Ханна, але, здавалось, її думки були десь дуже далеко.

Коли Ханна Ронфельдт повільно повернула до Ізабель своє висохле обличчя, та завмерла, не в змозі вимовити жодного слова. Вона сильніше обійняла Люсі й спробувала привітатися, але не змогла.

— Як звуть вашу дівчинку? — посміхаючись, запитала Ґвен.

— Люсі, — відповіла Ізабель, докладаючи шалених зусиль, щоб стримати себе і не вибігти із зали.

— Миле ім’я, — сказала Ґвен.

— Люсі, — промовила Ханна, ніби то було іншомовне слово.

Вона пильно подивилася на дівчинку й простягнула до неї руку. Ізабель із жахом спостерігала за поглядом Ханни, коли та озирала дитину.

Люсі, схоже, загіпнотизував дотик жінки. Вона пильно вдивлялася в її темні очі, то сміючись, то нахмурившись, ніби зосереджуючись під час розв’язування головоломки.

— Мамо, — сказала дівчинка, і обидві жінки здригнулись. Люсі повернулася до Ізабель і, потерши руками оченята, промовила: — Мамо, я хочу спати.

На долю секунди Ізабель уявила, як вона передає дитину Ханні. Адже та була справжньою матір’ю і мала на неї всі права. Однак ні, то їй лише примарилося. Ні, вона багато разів думала про це. І не збиралась відступати. Сам Бог прислав Люсі на острів, а Ізабель повинна була виконувати Його волю. Жінка обмірковувала, що б такого сказати.

— О, подивіться, — порушила мовчання пані Ґезлак, коли побачила, що Том підходить ближче, — ось він — наш герой! — І поманивши його, сама попрямувала до іншої невеликої групи гостей.

Том хотів знайти Ізабель і, не прощаючись, покинути свято, поки люди підходили до столиків із сосисками в тісті та сендвічами. Але, коли він побачив, з ким розмовляла Ізабель, його шия напружилась, а пульс став частішим.

— Томе, це Ханна та Ґвен Поттс, — вимовила Ізабель, намагаючись усміхатися.

Том не відводив погляду, а Ізабель, чукаючи дівчинку, поклала свою руку на його.

— Вітаю! — сказала Ґвен.

— Рада знову вас бачити! — промовила Ханна, нарешті відвівши погляд від дитини.

Том не міг дібрати слів.

— Знову? — допитувалася Ґвен.

— Ми зустрічались багато років тому, але я ніколи не знала його імені.

Тепер уже Ізабель здивовано переводила погляд то на свого чоловіка, то на неї.

— Ваш чоловік учинив дуже шляхетно і врятував мене від людини, що поводила себе негідно. Це було на пароплаві дорогою із Сиднея. — Цим вона задовольнила німу цікавість Ґвен. — Я розповім про це пізніше. Уже так багато часу минуло. — А до Тома дівчина промовила: — Я навіть подумати не могла, що ви на Янусі.

У повітрі повисло тяжке мовчання, поки вони стояли за декілька дюймів один від одного.

— Татку, — нарешті перервала тишу Люсі й потягнула рученята до Тома.

Ізабель не хотіла її відпускати, але дівчинка обняла його за