Читати книгу - "Зібрання творів, Кларк Ештон Сміт"

від людей. І люди ті, як і їхні фамільяри, були заклопотані тим, що пильнували за відбивними печами190 та величезними посудинами грушоподібної й гарбузоподібної форми, на кшталт отих, котрими послуговуються алхіміки. Ще деякі, неначе чаклуни, що варять страхітливі зілля, схилилися над велетенськими казанами, які курилися парою. Під протилежною стіною містилися дві превеликі діжки, вимуровані з каменю та будівельного розчину, а їхні круглі боки здіймалися вище за голови людські, тож Бернарові та Стефанові незмога було визначити їхній вміст. Над однією з діжок ширилося білясте мерехтіння, над другою — яскраво-червоне сяйво. 

Неподалік від діжок, які височіли обабіч, стояло щось на кшталт низенької отоманки чи то паланкіна, оздобленого розкішними тканинами з химерним візерунком, схожим на сарацинське плетиво. Ченці розгледіли на отоманці низькорослу істоту, бліду та зморщену, очі якої холодним полум’ям сяяли крізь сутінь, ніби зловісні берили. Коротун, який мав вигляд кволого вмирущого, наглядав за трудами людей та їхніх фамільярів. 

Аж тепер приголомшені очі братів почали розрізняти й інші деталі. Вони побачили декілька трупів, серед яких упізнали і той, що був колись Теофілем: тіла лежали посеред долівки, поряд із нагромадженням людських кісток, які було вирвано із суглобів, та великими шматками плоті, які було складено на купи, як то м’ясарі складають розчленовані туші. Один із чоловіків підіймав кості та вкидав їх до казана, під яким палахкотіло рубіново-червоне полум’я, а другий жбурляв шматки плоті до ванни, наповненої якоюсь безбарвною рідиною, що, неначе тисяча змій, видавала лихе сичання. Інші люди зняли поховальні вбрання з одного трупа і вже замірялися на нього з довгими ножами. Ще інші спиналися маршами необроблених кам’яних сходинок, які оперізували ззовні величезні діжки, несучи посудини, наповнені якоюсь напіврідкою речовиною, та спорожняли їх до тих діжок через високі краї. 

Приголомшені сим видивом людської й сатанинської нечестивості та переповнені більш ніж справедливим обуренням, продовжили ченці виспівувати свої лункі екзорцизми та поквапилися уперед. Одначе скидалося на те, що гурт чаклунів та бісів поринув у свої мерзенні клопоти і навіть не помітив їхньої появи. Охоплені поривом благочестивого гніву, Бернар зі Стефаном ладні були кинутися на тих м’ясарів, що вже почали напосідати на мертве тіло. Вони упізнали сей труп — він належав сумнозвісному харцизу на ймення Жак Ле Луґару191, його було вбито кількома днями раніше у сутичці з конетаблями. Ле Луґару, знаний за міць своїх м’язів, підступність і жорстокість, довгий час сіяв жах лісами та битими шляхами Аверойна. Його велетенський труп був наполовину випатраний мечами конетаблів, а борода геть закоцюбла та поруділа від засохлої крові зі страхітливої рани, що розтинала його обличчя від скроні аж до рота. Він помер, не сповідавшись і не діставши розгрішення, одначе, незважаючи на се, ченці воліли не бачити, як його безпорадним трупом послуговуються для якоїсь нечестивої мети, про яку навіть гадки жодної не мали добрі християни. 

Аж ось нарешті той блідий і лиховидний коротун помітив братів. Вони почули, як той вигукує щось гучним, владним тоном, і голос його здіймався над лиховісним сичанням казанів і хрипким бурмотінням людей та демонів. 

Не зрозуміли ченці значення тих слів його, що, певно, походили з якоїсь чужоземної мови й звучали як заклинання. Коли це в імлі, немовби відгукнувшись на його веління, двоє чоловіків облишили свою нечестиву алхімію та, здійнявши мідяні чаші, наповнені невідомим сморідним відваром, вихлюпнули вміст сих посудин просто в обличчя Бернарові та Стефанові. 

Геть засліпила братів ота пекуча рідина, ятрила вона їхню плоть, неначе безлік зміїних зубів; здолали братів згубні випари, і випали хрести великі їм із рук, а самі вони удвох повалилися без тями на замкову долівку. 

А коли незабаром повернулися до ченців зір і решта чуттів, виявили брати, що руки їхні зв’язані міцними путами з вичинених кишок, і що були вони нині цілковито безпорадні та не могли більше послуговуватися ані розп’яттями, ані кропилами зі святою водою, які вони принесли із собою. 

І в отакому принизливому становищі почули вони голос лихого коротуна, що велів їм звестися на ноги. Скорилися ченці, хоча й незграбно та з превеликими труднощами, адже робили се без допомоги рук. Бернар, якому ще й досі було зле від отруйних випарів, яких він був удихнув, двічі падав, перш ніж йому нарешті вдалося стати прямо; і зніченість його спричинила серед чаклунів, які згуртувалися навколо, несамовитий напад мерзенного та безсоромного реготу. 

Коли ж ченці, зрештою, звелися навстоячки, то стали предметом коротунових глузувань. Він кпив і збиткувався з них, обсипаючи їх такими приголомшливими блюзнірствами, які промовляти міг би хіба що наймит Сатани. Врешті-решт, як засвідчили ченці під присягою, мовив він так: 

— Повертайтеся до своєї буди, ви, щенята Ялдабаотові192, та заберіть із собою cеє послання: «Ті, що прийшли сюди як многії, вийдуть звідси як один». 

Аж ось, скоряючись страхітливій формулі, яку промовив коротун, двійко фамільярів, які мали форму велетенських примарних звірів, наблизилися до трупів Ле Луґару та брата Теофіля. Один із мерзенних демонів, ніби той туман, що просочується у болотяну твань, проникнув у закривавлені ніздрі Ле Луґару, щезаючи дюйм за дюймом, аж поки його рогата звіряча голова зникла з виду. Другий демон подібним чином увійшов крізь ніздрі брата Теофіля, чия голова на зламаній шиї лежала химерно перехняблена, похилившись до плеча. 

І вже коли демони тії остаточно оволоділи тілами, лячно було ченцям уздріти, як підводилися мерці із замкової підлоги: один — зі сплутаними нутрощами, що звисали з його розпанаханих ран, другий — з головою, що звісилася йому на груди. 

Тоді, оживлені своїми дияволами, трупи підійняли грабові хрести, які Стефан із Бернаром були зронили, і, послуговуючись хрестами тими як палицями, змусили ченців вдатися до ганебної втечі із замку під бурхливі завивання пекельного реготу коротуна та його некромантської спілки. А голий труп Ле Луґару разом із вбраним у рясу трупом Теофіля ще довго переслідували ченців порізаними ущелинами схилами попід замчищем, завдаючи їм таких замашних ударів хрестами, що спини двох цистерціанців перетворилися на суцільні криваві синці. 

Опісля такої безславної та нищівної поразки нікому з ченців вже не ставало відваги вийти на бій супроти Ілурні, відтоді уся монастирська братія самовіддано присвятила себе потроєній аскезі та почетвереним молитвам. Усі вони дожидали, коли ж то Бог явить їм свою недовідому волю, яко ж і Диявол — свої неясні оборудки, та підтримували в собі благочестиву віру, яка через тривогу вже дещо підупала. 

Трохи згодом, завдяки козопасам, які відвідували ченців, оповідка про Бернара та Стефана поширилася усім Аверойном, долучившись до жахливого сум’яття, яке спричинило повсюдне зникнення мерців. Ніхто не знав ані того, що насправді коїться у замешканому примарами замку, ані де ж то розмістилися сотні мандрованих мертвяків, бо те світло, яке кинула на їхню долю чернеча історія, дарма що полум’яне і жаске, було, втім, геть непереконливе, та й послання коротунове було надто таємничим. 

А проте кожен відчував, що за мурами поруйнованого замку визріває якась гігантська загроза, якісь чорні, пекельнії чари. Люди аж надто охоче стали ототожнювати зловорожого вмирущого коротуна зі зниклим