Читати книгу - "Фірма"

— Це безглуздя, Мітчу. Отже, тепер, щоб нам поговорити, треба буде виходити на задній двір.

— Та ні, звичайно. Можна й перед домом говорити.

— Знаєш, зараз мені не до твоїх жартиків.

— Перепрошую. Слухай, Еббі, давай якийсь час поводитися звично, наберемося терпіння. Тарранс мене запевнив, що вони налаштовані серйозно, про нас не забудуть. Спинити їх я не можу. Він сам мене знаходить, не забувай. Думаю, що вони за мною слідкують і вичікують. Наразі нам важливо поводитися, як завжди.

— Як завжди? Та сам подумай. Останнім часом у нашому домі небагато розмов. Ти знаєш, якщо вони чекають, щоб почути важливу розмову, мені їх навіть шкода. Я он із Херсі розмовляю значно довше.

17

Напередодні Різдва сніг розтанув, оголивши мокру землю, поступившись звичній передсвятковій погоді — сіре небо й холодні дощі. За останні дев’ятнадцять років Мемфіс побачив два сніжних Різдва. І більше в цьому столітті експерти не передбачали.

У Кентуккі сніг випав, та на дорозі його не було. Еббі зателефонувала батькам наступного ранку після Різдва, коли вже зібралася в дорогу. Сказала, що їде в гості, але сама. Вони цим були розчаровані, додали, що вона може й не їхати, якщо якось незручно. Та вона наполягала. Їхатиме з десять годин. Дороги не будуть заповнені, і вона ще до темноти буде на місці.

Мітч говорив мало. Біля авто під деревом розгорнув ранкову газету і, поки Еббі складала в машину речі, вдавав, що читає. Пес ховався під стільцем, неначе очікуючи вибуху. На канапі лежали акуратно складені різдвяні подарунки, вже розпаковані: одяг, парфуми, альбом, а для неї — довга лисяча шубка. Вперше за роки життя у шлюбі вони мали гроші на те, щоб гарно зустріти Різдво.

Вона взяла згорнуту шубу й підійшла до газети.

— Я поїхала, — сказала вона м’яко, та рішуче.

Він поволі підвівся й дивився на неї.

— Жаль, що ти зі мною не поїдеш, — сказала вона.

— Може, наступного року, — неправду сказав, обоє це розуміли. Але звучало непогано — обнадійливо.

— Будь ласка, будь обережною.

— Подбай про собаку.

— У нас все буде гаразд.

Він пригорнув її за плечі і поцілував у щоку. Дивився на дружину і всміхався. Вона була вродлива. Тепер набагато красивіша ніж тоді, коли вони побралися. У двадцять чотири вона виглядала на свій вік, але тепер вона ще й виглядала елегантною.

Вони підійшли до гаража, Мітч допоміг Еббі сісти. Поцілувалися ще раз, і вона поїхала.

«Веселого Різдва!», — мовив сам до себе він.

«Веселого Різдва!», — сказав він псу.

Порозглядавши годину самі стіни, Мітч кинув до багажника дві зміни білизни, на переднє сидіння посадив Херсі і поїхав з міста. По 55-му шосе попрямував на південь до Міссісіпі. На дорозі автомобілів майже не було, та він усе поглядав у дзеркало. Пес щогодини скавчав, тож Мітчу доводилося робити зупинки — навіть на схилах пагорбів. Вишуковував якісь кущі й деревця, і поки собака робив свої справи, сам приглядався до дороги. Жодного разу нічого підозрілого не помітив. Через п’ять таких зупинок прийшла впевненість — його ніхто не переслідує. Очевидно, пішли на різдвяні вихідні. Через шість годин він під’їхав до Мобайла, ще через дві години — проїхав через Затоку поблизу Пенсаколи і попрямував до Смарагдового берега Флориди. Дев’яносто восьма автострада вела через прибережні містечка Наварру, Форт Волтон-Біч, Дестін і Сандестін. Минав житлові будинки, мотелі, довжелезні торговельні центри, занедбані парки атракціонів, дешеві крамнички футболок — більшість зачинених і забутих ще від Дня праці. Містечка змінила дорога без перехресть, заторів, поворотів уздовж пустельного узбережжя — цілі милі дивовижних білосніжних пляжів та смуги смарагдової води Затоки. Східніше від Сандестіна шосе звузилося і збочило від узбережжя. Мітч близько години споглядав обабіч лишень лісочки, поодинокі заправки самообслуговування та крамнички всяких дрібничок.

У сутінках він спустився з пагорба і побачив попереду містечко Панама-Сіті-Біч. Дорожній знак попереджав, що до самого міського пляжу лишалося вісім миль. Шосе знову вивело до узбережжя, воно роздвоювалося й пропонувало два шляхи — вулицю, що вела вправо і яскравий краєвид далі дорогою до того, що носило назву Смуга Чудес. Мітч обрав маршрут мальовничий — вздовж пляжів і води дорога п’ятнадцять миль бігла повз кондомініуми, мотелі, парки атракціонів, котеджі, ресторанчики фаст-фуду й крамнички з літнім одягом. Це й було Панама-Сіті-Біч.

Більшість цієї сили-силенної котеджів, які здавали в оренду, були порожніми, та все ж траплялися запарковані автомобілі, тож Мітч виснував, що на канікули приїхали на узбережжя декілька сімей. Таке собі тепленьке Різдво. Та сам себе заспокоїв, що вони хоч принаймні разом. Пес загавкав, і він спинив авто біля пірса. Тут рибалили кілька чоловіків із Пенсільванії, Огайо та Канади, втупившись у темні води.

Далі знову їхали по Смузі Чудес. Херсі, вже стоячи, визирав у вікно і гавкав, побачивши поодинокі неонові вивіски мотелів із годинами роботи і дешевими цінами.

Він зупинився на цілодобовій заправці «Тексако»; працівник був надміру люб’язним.

— Сан-Луї-стріт? — запитав Мітч.

— Так, так, — той говорив з акцентом. Показав у західний бік. — На другому світлофорі направо. Тоді перший поворот наліво. Там Сан-Луї.

Район виявився безладним юрмиськом старовинних будиночків на колесах. Вони тільки називалися мобільними, проте десятиліттями стояли непорушно. Споруди розташовувалися одна коло одної впритул, мов доміно. Під’їзні доріжки короткі й вузькі. На них виднілися старенькі пікапи й зношені садові меблі. Вулиці були заповнені силою припаркованих автомобілів, поламаних і покинутих. До стін притулені велосипеди й мотоцикли, біля кожного помешкання були газонокосарки. На в’їзді був знак, що пояснював: тут — поселення пенсіонерів «Район Сан-Педро Естейт — пів милі від Смарагдового узбережжя». Все це швидше нагадувало нетрі на колесах або будівельний майданчик.

Знайшлася і Сан-Луї-стріт, Мітч чомусь занервував. Вона була звивиста й вузька, а колишні мобільні будинки — ще занедбаніші й менші. І він їхав повільно, з нетерпінням поглядаючи на номери на трейлерах і дивуючись розмаїттю географії номерних знаків на автівках. Якщо не рахувати машини, вулиця була порожньою.

Хатина під номером 486 на цій вуличці була однією з найстаріших і найменших — заледве більшою від намету. Колір стін колись був сріблястим, але тепер фарба злущилася й осипалася; зверху аж до