Читати книгу - "Українські жінки у горнилі модернізації"

Важливо, що й самі селяни, розповідаючи про факти канібалізму, раз по раз зазначають, що ті, кого було викрито у людоїдстві, були несповна розуму, божевільні. Привертає увагу той факт, що у багатьох спогадах про факти канібалізму містяться згадки про порівняно м’яке покарання злочинців або навіть про те, що їх не було притягнуто до відповідальності взагалі. Судові інстанції також порівняно поблажливо (як на судову практику тих часів) ставилися до звинувачених у канібалізмі, як свідчать документи тих часів. Зрештою, очевидці канібалізму у розповідях про такі випадки вкрай рідко висловлювали категоричний осуд цих вчинків, натомість говорили про цих доведених до відчаю людей з певною поблажливістю і навіть співчуттям, звинувачуючи у тому, що сталося, не їх самих, а обставини, у яких опинилися ці люди не з власної волі.

Одна мати своїх дітей поїла. Була голодна — дітей повбивала та поїла. І сама пропала…

(Черкащина)

…Страшно ловили дітей… Було таке, шо й різали — голод єсть голод…

…Одна тьотка у свої дочки повирізала груди і варила… Це в нашому селі було… Вона при пам’яті була, но їсти ж хоче!

(Луганщина)

Людей їли, і діток своїх їли — голод не свій брат…

(Київщина)

Королеви звали їх… так там матір дочку зарізала… Ну, наїлася ж конєшно… Я не знаю, де вона ділася — чи втекла, чи може посадили…

(Луганщина)

Жінка була голодна, дитина померла, і вона її різала на куски, варила і їла…

(Житомирщина)

Там жінка була, яка поїла своїх дітей, померли… то вона їх поїла, і осталася жива… тільки вона не живими, а мертвими їх поїла…

(Київщина)

Прикметно, що дехто наголошував на тому, що матері не вбивали своїх дітей, а лише їли вже померлих з голоду, наче намагались виправдати їхні дії. При цьому в розповідях постійно підкреслюється, що жінки-канібали чинили так не з лихого умислу (тобто це не була ознака їх засадничої аморальності, лихої вдачі чи злих намірів), а втративши глузд, бо ними керувало непереборне почуття голоду. Фактично серед сотень згадок про випадки людоїдства трапляються одиниці таких, де прямо висловлюються осуд та неприйнятність такого способу виживання.

Таке ставлення може мати й іншу, глибинну причину. Серед тих, хто вижив та поділився своїми спогадами про Голодомор, більшість становлять ті, хто у 1932–1933 рр. були дітьми та підлітками. Цілковита відсутність будь-яких зізнань про споживання людського м’яса серед опублікованих спогадів є невипадковою. Психологічна травма, якої зазнали ті діти, що їх батьки та голод змушували стати канібалами, вочевидь, занадто сильна для її проговорювання у спогадах.

Голод став надзвичайним викликом для традиційного материнства, змушуючи жінок до вирішення неможливих дилем — втратити дитину, щоб вона не втратила життя, або навіть обирати між власним життям і життям дитини. Досвід голоду показав умовність поняття «материнський інстинкт», адже далеко не всі матері демонстрували жертовність у порятунку власних нащадків.

Жіноче тіло на межі

У жіночих спогадах про Голодомор жіноче тіло та сексуальність практично не згадуються (окрім як в контексті опису надзвичайних набряків, викликаних порушенням обміну речовин внаслідок тривалого голодування). Голодування вкрай деструктивно позначається на стані людського тіла. Жіноче тіло, окрім фізіологічного, наділене ще й потужним естетичним виміром — традиційні канони жіночої краси незмінно включали здорове, міцне і повнокровне тіло. Тож спогади жінок про їхні тілесні відчуття у часи Голодомору вкрай рідкісні (бо, вочевидь, надто болісні), ті нечисленні описи тілесних страждань вирізняються разючим натуралізмом пережитих жахіть, хоча часто розказані з певним емоційним відчуженням, але від того не менш пронизливі.

З деяких розповідей стає зрозуміло, що тіло жінки часом ставало останнім ресурсом, який рятував її саму чи членів її сім’ї від голодної смерті. Жіноча пазуха ставала чи не єдиним місцем, де жінка-колгоспниця могла приховати хоч якусь їжу, щоб нагодувати дітей.

Мати працювала в колгоспі, товкла макуху скотині… А щоб жінки нічого не винесли, їх замикали і обшукували. Мама ховала кусень макухи за пазуху… Увечері ж мама розварювала ту макуху у воді і давала нам ту юшку пити…

(Луганщина)

Як і в багатьох інших ситуаціях, коли жінки опинялися на межі життя і смерті (у нацистських таборах, чи у таборах ГУЛАГу, чи в умовах нацистської окупації та подібних ситуаціях), на охоплених голодом теренах з’явилася проституція заради виживання: доведені до відчаю жінки обмінювали своє виснажене голодом тіло на їжу, щоб порятувати від смерті свою родину. Бабуся з Луганщини (1908 р. н.), пригадуючи безвихідь, у якій опинилася у 1933 р., щиро розповіла про те, як перед лицем голодної смерті віддалася голові колгоспу, який довгий час її домагався: «Харчі скінчилися. Ноги стали пухнути і в мене, і в дітей… Від Івана ніяких вісток… За два оклунки пшона здалася я йому, гадині…» Інколи жінок, чиї родини були внесені у списки на розкуркулення, спонукали до небажаних статевих актів із членами партактиву села в обмін на те, що родину не буде розкуркулено. Утім, свідчень про такі випадки дуже мало: почуття