Читати книгу - "Фортуна на всю котушку, Ірен Кларк"

Єва

Маршал вислухав мене з таким інтересом, наче я щойно розповіла йому рецепт безсмертя.

— Очманіти. Вони говорили при тобі? Це настільки Гром тобі довіряє? Оце вже щось новеньке, — підняв брови він із усмішкою, в якій відчувалася добра частка скепсису.

— Ти не про те зараз думаєш, — буркнула я.

— Та ні, люба, якраз про те. Але гаразд, залишимо мого дорогоцінного друга в спокої. Тепер хоча б ясно, навіщо Горі ці документи.

— Це він тебе сюди заслав? — здогадалася я.

— Бінго. Тепер їх залишається тільки знайти. Треба подумати.

— Та що тут думати? Знайдемо, хто вбив Ганну, і в процесі з’ясуємо, що сталося з документами. Можливо, Віра навіть не знала, що вони в неї. А якщо їх забрав убивця, то приємно буде заглянути йому в кишені.

— Сподіваюся, ти права. Значить, цим і займемося… завтра. А сьогодні у нас вихідний.

Він завів двигун і взяв курс на виїзд із міста.

— Куди їдемо? — запитала я на всяк випадок.

— За місто, звісно. Чи в тебе є ще справи?

— Льош, може, краще додому? — спробувала я відмовити його від дурної ідеї тягнути мене Бог знає куди.

— Я сам знаю, що буде краще, — відмахнувся він.

До виїзду з міста залишалося кілометрів десять, коли Льоша пригальмував на світлофорі. Саме в цей момент на шосе вирвався мотоцикл із двома вершниками. Важко сказати, що саме привернуло мою увагу: їхній надто глянцевий вигляд чи стиль «я знімаюся у фільмі про поганих хлопців». Шкіряні штани, однакові шоломи, куртки в обтяжку — ще й сонце блищало на них, ніби вони змащені маслом для засмаги.

Хлопець, що сидів позаду, розстебнув куртку і сунув руку за пазуху. Я навіть не встигла подумати про ввічливість, просто схопила Маршала за голову й повалила на підлогу, затиснувши його собою. У той момент я лише сподівалася, що той тип не збирався просто почухатися, бо в такому разі виглядати я буду, м’яко кажучи, ідіоткою.

Пролунав хлопок. Потім другий. І третій. І в нашому автомобілі посипалося скло.

Навколо водії сигналили, не розуміючи, що відбувається, а тим часом мотоцикл з ревом рвонув уперед. Я коротко, але влучно вилаялася.

— Ідіот, за ним кілери полюють, а він сам катається, наче в нього персональний щасливий квиток у житті!

Льошка ошелешено подивився на вкрите брижами скло, теж видав пару міцних слівець, а тоді різко розвернувся, начхавши на правила дорожнього руху.

— Треба було викликати поліцію, — промовила я, хоча чудово знала, що мене зараз проігнорують.

— Сам розберуся.

— Сам так сам, — знизала я плечима. Його нелюбов до поліції мене влаштовувала, бо якщо мої батьки дізнаються, що я знову вляпалася в кримінал, мене просто замурують у моїй кімнаті.

Ми мчали дорогою, і ніхто за нами не прилаштувався. Я змогла трохи перевести подих і… раптом засміялася. Нервово, голосно, майже істерично.

Льошка кинув на мене похмурий погляд, знову вилаявся, різко пригальмував і, поки я не встигла заперечити, обхопив мене руками й пригорнув до себе.

— Усе добре, — сказав тихо.

— Ага, краще не буває. — Я поспішно відсторонилася. — Ми просто так по окрузі катаємося чи в тебе є якийсь геніальний план?

— Тут неподалік є будиночок. Мій, але про нього майже ніхто не знає. Відсидимося, подумаємо.

— Чудово. Але, може, ти викличеш охорону? У тебе ж є охорона?

— От тільки не треба мене вчити.

— Ну звісно, куди ж мені… Гаразд, поїхали відсиджуватися. Ти будеш думати, а я знайду собі цікавіше заняття.

Незабаром показався будинок. І знаєте що? Коли Льошка назвав його «будиночком», він відверто примешав. Це був добротний дерев’яний дім за міцним парканом, явно не для любителів спартанських умов. Маршал загнав машину в гараж, і ми разом зайшли всередину.

Обстановка говорила сама за себе: жінки тут бували рідко. Зате кухня була сучасною, з усіма благами цивілізації.

Льошка плюхнувся в крісло у вітальні, відкинув голову і… начебто задрімав.

А я тим часом задумалася, наскільки дорого коштує такий «скромний» будиночок для відсиджування.

— Я їсти хочу, — заявила я у порожнечу, з надією, що холодильник відгукнеться чимось їстівним.

— Жратва в холодильнику. Я тут був два дні тому, запасся, — неохоче відповів Льошка, даючи зрозуміти, що готувати доведеться мені.

Вирішивши, що найкращий засіб від стресу — це не коньяк, а фізична праця (хоча це ще питання), я взялася готувати. Продуктів виявилося вдосталь, що наводило на думку: або Льошка інколи любить пожити, як людина, або готується до апокаліпсису.

Через якийсь час він з’явився на кухні, покружляв, ніби вибирав, що сперти зі столу, і нарешті запитав:

— Ти як? Заспокоїлась? Чи після всього цього тобі пора на сеанс до психолога?

— Ага. Чуєш, як зуби стукають? — я демонстративно тріснула ложкою по столу. — Льоша, ти самовпевнений ідіот. Тебе можна в анатомічний музей здавати — як зразок людини, що вижила всупереч усьому. Може, поміркуєш над зміною професії?

— І що мені вибрати? Дресирувальника тигрів? Здається, там теж шансів вижити небагато.

— О, ні, для тигрів ти занадто токсичний.

— От лайно, — фиркнув він. — Виходить, ти мені життя врятувала. І що тепер?

— Тепер ти мені винен. Життя за життя, знаєш цей принцип? Відповідно, тепер ти мій раб.

— Раби зараз не в моді.

— Ну тоді просто звалюй звідси. Коли буде готово — покличу.

Але він замість того, щоб послухатися розумної жінки, нахабно наблизився, загнав мене в кут між столом і собою та втупився в очі так, ніби намагався гіпнотизувати. Я вже підраховувала варіанти втечі. Під рукою була тільки ложка… Може, огріти його по лобі?

— Я знаю, що чоловіків після перенесеної небезпеки тягне розмножуватися, — сказала я якомога спокійніше. — Але я — невідповідний об’єкт.

— Чому ж? — усміхнувся він. — Мужики до тебе липнуть, як мухи. От і цікаво, що в тобі такого особливого?