Читати книгу - "Марія Антуанетта"

садку Пале-Рояля, в паризькому раю для повій. Цю делікатну справу бере на себе «граф» де Лямотт; незабаром він уже знайшов двійника для королеви — молоденьку даму на ймення Ніколь (згодом баронеса д’Олива), нібито модистку, — насправді вона більше слугувала чоловікам, ніж своїй жіночій клієнтурі. Було зовсім неважко підмовити її на простеньку роль, «адже, — як казала пані де Лямотт на суді, — вона була дуже тупа». Одинадцятого серпня догідливу Венерину служницю привели до найманого покою у Версалі, нікого не підпускаючи, графиня Валуа власноруч зодягла на неї муслінову сукню в білу цятку — точнісінько таку, як на портреті королеви, намальованім пані Віже-Лебрен. Тоді на щедро напудрені коси насувають крислатого капелюшка, щоб приховав обличчя, — і з трохи переляканим дівчиськом, котре кілька хвилин має вдавати королеву Франції перед великим милостинником королів­ства, спритно й зухвало пірнають у сутінки вечірнього парку! Коїться найзухваліше ошуканство всіх часів.

Подружжя Лямотт зі своєю перебраною нібито королевою нечутно перетнуло Версальську терасу. Небеса, як звичайно, сприяли шахраям, густа, безмісячна темінь оповила землю. Вони піднялися до Венериного гаю, де між похмурих ялин, кедрів і сосон можна було вгадати лиш обриси людської постаті, — місця напрочуд придатного для любовної, а ще більше для цієї фантастичної блазенської гри. Від ляку бідолашна повія аж тремтіла. В яку ще халепу втягнуть її отут ці чужі, ледве знайомі їй люди? Найрадніше вона б утекла. Вона нажахано тримає в руках троянду й листа — за настановами їх треба віддати шляхетному панові, який підійде й заговорить до неї. Вже шарудить жорства. З’являється чоловіча постать — це Рето в ролі королевиного слуги веде Рогана. Ніколь відчуває, як її миттю штовхають наперед; звідники, що стояли поряд, зникають, мов злизані пітьмою. Тепер вона сама, та ні, вже не сама: низько насунувши капелюха, до неї підходить незнайомий стрункий і високий чоловік — кардинал.

Бозна-що, ну й дурниці виробля цей незнайомець! Доземно вклоняється й шанобливо цілує крайку сукні малої потіпахи. Тепер Ніколь мала б передати йому те, що тримала наготові, — троянду й листа, та, розгубившись, вона забуває про лист, а троянда кудись упала. Тож здушеним голосом вона лише промимрила кілька слів, які їй ледь утовкмачили: «Можете сподіватися, що все забуто». Ці слова, здавалося, незмірно зчарували невідомого кавалера, він раз по раз уклоняється й, захлинаючись від одвертого щастя, дякує — а вона й не знає за що — бідній малій модистці. Вона лише боялася, до смерті боялася зрадити себе якимось словом. Хвала Богові, знову шарудить жорства, чути поквапну ходу, хтось тихо й тривожно вигукує: «Мерщій, мерщій завертайте! Пані тітонька й графиня д’Артуа вже зовсім близько!» Слова подіяли, кардинал сполошився й хапливо втік із пані де Лямотт, а її шляхетний чоловік повів назад малу Ніколь; у цієї комедійної королеви мало не вискакувало серце, коли вони знов проминали замок, де, ні про що не здогадуючись, за темними шибками спала справжня королева.

Аристофанівський фарс удався на славу. Тепер того бідолашного барана — кардинала — так угатили по голові, що геть відбили йому всякий розум. Досі треба було весь час присипляти його недовіру, бо й той гаданий кивок, і листи були тільки напівдоказом; але тепер, коли одурений вірить, ніби справді розмовляв із королевою й почув прощення з її вуст, кожне слово графині де Лямотт стало для нього істиннішим за Євангеліє. Тепер він іде за нею, мов на прив’язі, й ладен кинутись будь-куди. Цього вечора у Франції не було щасливішої людини. Роган уже марить себе першим міністром, фаворитом королеви.

Через кілька днів Лямотт приносить кардиналові ще один доказ королевиної прихильності. Її величність — Роган знає, яке в неї добре серце, — п’ятдесятьма тисячами ліврів хотіли зарятувати зубожілу дворянську родину, але саме зараз їх не було де взяти. Чи не хотів би часом кардинал перебрати на себе цей милосердний обов’язок? Не тямлячись від щастя, Роган навіть на мить не замислився, чому королева, маючи такі величезні прибутки, не може оплатити. Та й знав же цілий Париж, що вона боргує. Він мерщій закликав до себе одного ельзаського єврея на ймення Сер-Бе й позичив у нього п’ятдесят тисяч, а ще через два дні золото вже брязкало на столі в Лямоттів. Тепер нарешті ниточка в їхніх руках, лялька стрибне, як їм заманеться. Через три місяці вони смикнули ще дужче: королева знову потребувала грошей, і запопадливий Роган миттю заставив меблі й срібне начиння, аби щедрістю здобути ще більшу ласку своєї благодійниці.

Тепер для графа й графині де Лямотт настали благо­словенні часи. Кардинал сидів собі далеко в Ельзасі, а його гроші весело бряжчали в їхніх кишенях. Їм уже нема чим журитися, є вже дурень, який платитиме. Час від часу пишуть йому листа від імені королеви, а він за це знову доїться золотом. Жити і тішитись треба сьогодні, а про завтра нема чого думати! В ту безтурботну добу легкодумні були не тільки володарі, вельможі й кардинали, а й шахраї також. У Ба-сюр-Обі поквапно придбали примі­ський будинок із розкішним садком і багатеньким господар­ством, їли на золотих тарелях, пили з блискучих кришталевих келихів; у тому шляхетному палаці грали в карти й награвала музика, заради честі потертися біля графині Валуа де Лямотт туди пхалося найдобірніше товариство. Який же чудовий світ, де є такі бовдури!

Кому в грі тричі випаде найбільша карта, той, не задумуючись, учетверте наважиться зробити найодчайдушнішу ставку. Несподіваний випадок утиснув козирі в руки Лямоттів. На якійсь вечірці хтось оповів, що бідолашні двірські ювеліри Боме й Бассанж у великій скруті. Цілий свій капітал, та ще й позичивши чимало, вони вклали в діамантове кольє небаченої досі краси. Воно, власне, призначалося Дюбаррі — та, звісно, купила б його, якби, на лихо, не вмер від віспи Людовік XV, згодом вони пропонували його іспанському дворові й тричі безтямно залюбленій у прикраси Марії Антуанетті, яка купувала їх, часом навіть не дуже питаючи про ціну. Але Людовік, той нудний скупиндряга, не захотів викладати один мільйон шістсот тисяч ліврів, і тепер ювеліри загрузли по самі вуха, а прекрасні діаманти вже тихенько хрумають позичкові проценти; мабуть, доведеться їм розламати це пишне кольє, втративши всі свої гроші. А чи не могла б графиня Валуа, маючи таку добру приязнь із королевою Марією Антуанеттою, намовити свою монаршу подругу купити ту оздобу, звичайно, на виплат і на щонайліпших умовах, — на цьому й заробити можна добряче. Лямотт, старанно дбаючи, щоб і далі вірили вигадкам