BooksUkraine.com » Детективи » Tattoo. Читання по очах 📚 - Українською

Читати книгу - "Tattoo. Читання по очах"

155
0
На сайті BooksUkraine.com ви знайдете великий вибір книг українською мовою різних жанрів - від класичних творів до сучасної літератури. "Tattoo. Читання по очах" автора В'ячеслав Васильченко. Жанр книги: Детективи. Зберігайте свої улюблені книги у власній бібліотеці, залишайте відгуки та знаходьте нових друзів-читачів. Реєструйтеся та насолоджуйтесь читанням на BooksUkraine.com!

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Добавити в закладку:

Добавити
1 ... 50 51 52 ... 112
Перейти на сторінку:
class="p1">Ігор уставив ключа й завів. Двигун ще теплий. Стартували одразу. І машина стала швидко набирати.

– Як там наші друзі? – кинув Ігор Богданові.

Лисиця озирнувся й «доповів»:

– Виїхали з ряду й таки мостяться у хвоста. Поспішають.

– Ясно. Зараз-зараз. Організуємо невеличке ралі. Ти ствол приготуй про всяк випадок. Може, доведеться ті лобешники почухати. Але не думаю, що проб’єш.

Богдан дістав із сумки «шмайсера» й виконав потрібні «процедури». Готовий. Можна. Якщо буде треба.

Ігор додав. На міській дорозі це небезпечно. Але, знаючи, який ас поряд, професор не хвилювався. Лиш постійно озирався назад. Контролював «хвоста». Той «приклеївся» міцно. Якісним клеєм. І щоб відірвати його, треба буде добряче напинатися. Але це не лякало. Усякого було. І всякого треба. Та коли поряд надійне плече, проблему ділимо на вісім. Чи й на більше. І вона стає дріб’язковою. Саме так Лисиця і зробив.

Постійне стеження за «соренто» підказало, що там процесом керує не такий майстер, як Марченко. Це додало спокою. Того, що зараз потрібне. Коли позаду – «люди негарні», а попереду – кого не можна наражати на небезпеку, хочеш чи не хочеш, а занервуєш. Та донкор усе робив природно і впевнено. Кожен рух виважений. Ніякої метушні. Нагадував пілота-винищувача на другій тисячі вильотів. «Цвяхи б робити з цих людей»[92] – спливли в пам’яті рядки радянського класика. І це було найточнішою характеристикою.

Наблизилися до перехрестя. Жовте світло змінило на посту зелене, що закінчило вахту попереджувальним морганням. Ігор крутнув головою ліворуч-праворуч і – замість «дати по гальмах» – «дав по газах». На перехрестя вилетів, коли горіло вже червоне. Підкинувши в топку ще, швидко змився з небезпечної зони, але одразу ж і відпустив педаль, бо далі побачив знак і «зебру». Та зосередженості не збавляв.

Богдан знову озирнувся. «Хвіст» якраз вилетів на перехрестя. Але краще б він цього не робив. І краще – не тільки для нього. Зліва на повній швидкості (мабуть, світлофор дозволив йому рух, коли він був уже за кілька метрів, тому й не скинув) вилетів «Фольксваґен Пасат» кольору «мокрий асфальт». Вилетів на гальмах. Шини смертельно пищали. Авто нагадувало живе створіння, яке зрозуміло безвихідь ситуації та істерично благало про порятунок. Летіло ж назустріч загибелі. Але… Швидкість ну дуже велика. А відстань – ну дуже мала. І фатального уникнути неможливо…

Удар прийшовся посередині «соренто» і став таким сильним, що, здавалося, з одного великого позашляховика вийде два наполовину менших. У кожного з яких залишиться всього по два колеса. Хоча ні. Кормовій частині відходила б ще й «запаска». Але метал здужав. І продовжив триматися купи. Саме купи. Бо модерний самохідний віз ураз перетворився на купу заліза. Лиш віддалік нагадуючи авто. Ніби його виліпив із пластиліну циклоп. Але в останню мить «шедевр» йому не сподобався і він одним рухом зім’яв його. І ця купа заліза, усередині якої залишалися люди (чи, може, вже «клієнти» котрогось із тутешніх батюшок), перекинулася набік і поповзла під тиском «фолькса». Якби не його гальмування, удар був би ще сильнішим. І протаранена купа заліза нагадувати авто перестала б остаточно. Навіть ставши двома маленькими. Двоколісними…

– Нашому «хвосту», схоже, капець, – сів прямо ошелешений Лисиця. Побачене відганяло моторошшю. Там хоч і погані, але ж… У Богданові прокинулася людяність. Точніше, вона там живе завжди. А зараз просто «активувалася».

– Я чув писк коліс і удар, – пояснив, як зрозумів ситуацію, Марченко. – Усе серйозно?

– Думаю, так, – відповів приголомшений свідок. – Вони за нами більше не шпигуватимуть. Принаймні сьогодні. Колеса закінчилися.

– Можна розслаблятися? – не відривався від дороги Ігор.

– Трошки. Але не забувай, хто ти і де ти. Бо теж купою заліза станемо, не доведи, Господи. А не хочеться ж.

– За це не бійся, – подивився на пасажира водій. – Я в курсі, де ризикувати, а де берегтися. Навчений.

– Гм… Хве-но-мен!.. То куди ж ми їдемо? Так заінтригував. – Лисиця бачив, що він зараз не зовсім «у тему», та ловити «горобців», що вже вилетіли, не збирався.

– Не до дівчат. – Марченко ніби років зо два пожив у Лаконіці[93]. Чи мав звідти дружину.

– Та ясно вже як Божий день. – Богдан хоч так намагався відігратися за свою непосвяченість. – Шампанського ж не брав.

– В одне цікаве місце. Придивимося. Принюхаємось.

– На дегустацію туалетної води? – поцікавився професор, чудово розуміючи абсурдність запитання.

– Тепло. – Таки жив. Нехай рік. Але жив.

– Ех, тут циганчата ходили. Руку простягали. Треба було в них запитати. Поворожили б… – Лисиця тактики не міняв.

– На́зви того, куди ми їдемо, вони не знають. І ніколи не чули.

– Не думав, що на Донеччині теж збудували великий андронний колайдер.

– Ха-ха-ха, – награно засміявся Ігор. – Не така ми вже й глибока провінція. І колайдер твій теж міг би бути.

– Але замість нього – «Донбас Арена». Теж грандіозно. – Професор дивився прямо, бо знав: тільки повернеться до водія, одразу пирсне сміхом.

– Були б ми столицею, мали б і те, й інше, – гідно відповів у Ігореві патріот.

– Якби ж… – хмикнув Лисиця. – Але – не будете. Ваші майже всі до Києва перебралися. Так що найближчих десять століть не світить. Хіба мінерити свою державу створять. Тоді шанси є. Правда, не знаю, як це можна юридично.

– Отож. Мінерити. Подивись туди.

Якраз повернули праворуч, на другорядну дорогу. Лисиця глянув уперед. Очам відкрився монументальний храм. Те, що це був він, не мав жодних сумнівів. Архітектурна стилістика підказувала, що в цьому рукотворному шедеврі ховається поки не осягнена таємниця. Таємниця тих, хто задумав, спроектував, збудував і тепер використовує цю величну будівлю.

Ще трохи проїхали й зупинилися. То ось який ти, храм мінеритів? Чіткі геометричні форми. Переважали прямі кути. Бані виконані у формі шахтарської каски. На чотирьох шпилях – перехрещені молотки. На п’ятому, найвищому, – відбійний молоток. Усе виблискує золотом. З дороги до храму веде вимощена плиткою доріжка. Обсаджена молодими деревцями. З обох боків від входу на доріжку – великі гранітні прямокутні плити. На лівій вибита назва: «Великий храм церкви “Свідків нового народження”». Гм… Монументально.

– Ого! – нарешті «народив» Богдан. – Скільки ж це вони бабла накосили, що такий Тадж-Махал[94] вимахали.

– А ти кажеш… – Марченко тільки криво посміхнувся.

– Та тут скільки б не казав, – вів далі вражений професор, – а раз побачив – і все ясно. Конкурент номер один для Ахметова. Це ж які гроші.

– Пошесть… Оце все років за десять організувалося й виросло.

– Уміють. Там суперпрофесіонали в них сидять. Які колись на спецслужби горбатились. Зуб даю.

– А чому «колись»? Вони й зараз там горбатяться. А тут так, халтурка. Так що зуба залиш. Знадобиться.

– Знаєш, уся ця храмова велич у мені розбудила комплекс неповноцінності. Тепер я певен, що до них не підступитися. Тим більше – вони про нас уже в курсі. А Термінатор і Колесниченко ще й попередили. Гм… А ти казав, алканавти там самі.

– Не всі. Є й ті, що думають. Бо є чим. Не пропили. Бачиш, скільки надумали?

– Це така махина, що перемеле разом із кістками. І далі піде. Герметична структура. Майже герметична.

– Герметична тільки верхівка. А далі – зазомбовані телепні. Які їм і потрібні. Щоб вірили кожному слову. А яке те слово в їхні вуха вкласти – про те вже подбають політтехнологи й піар-менеджери. Із цим проблем немає. Стадо стабільно хаває. Живлять енергетикою та баблом.

Неподалік входу самотньо стояв чорний «туареґ» з донецьким номером. АН 6889 НА. І багато вільного місця. Але Ігор тут не паркувався. Він від’їхав трохи й запхав «лачетті» між сріблястою «форцою» і червоним «сандеро». Щоб не дуже «світитися».

Храм перед Лисицею – ніби на долоні. А в Марченка з цим – проблеми. Однак цей красень відступати не звик. Він швиденько переліз на заднє сидіння і всівся за Богданом. Той оцінив такий тактичний хід на «відмінно».

– Ось так, – сказав Ігор, зручно вмощуючи немаленьке тіло.

– Розмах, – не приховував захвату Лисиця. – Відчувається сила. І кожен думає, що ця секта – штука серйозна. І, мабуть, радіє, що вступив туди.

1 ... 50 51 52 ... 112
Перейти на сторінку:

!Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Tattoo. Читання по очах», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Tattoo. Читання по очах"