Читати книгу - "Данина Каталонії"

По-перше, усі шпиталі поблизу фронту функціонували фактично лише як перев’язочні пункти, але там лікували і тих, хто мав дуже серйозні поранення й не підлягав транспортуванню. Теоретично більшість поранених належало одразу ж відправляти до Барселони чи Таррагони, але через брак санітарних машин це робилося через тиждень або й десять днів. Поранені застрягали у Сьєтамо, Барбастро, Монзоні чи Лериді, не отримуючи ніякого лікування, окрім свіжої пов’язки, та й то не завжди. На жахливі осколкові поранення та розтрощені кістки накладали бинти й гіпс, створюючи таку собі оболонку. На цій оболонці олівцем описували характер пошкодження й знімали її зазвичай тоді, коли пацієнт потрапляв до Барселони чи Таррагони, тобто днів через десять. У цих шпиталях ніхто не оглядав ран, лікарів було дуже мало, й вони поспіхом проходили повз ліжка зі словами: «Все гаразд. У Барселоні тебе вилікують». Постійно ходили чутки, що незабаром відправляється поїзд до Барселони, як завжди mañana. По-друге, кваліфіковані та досвідчені медсестри були тут на вагу золота. Очевидно, в Іспанії їх просто не навчали, ймовірно через те, що до війни цю функцію виконували черниці. Я не маю жодних претензій до іспанських медсестер — вони з теплотою ставилися до мене, однак були абсолютно некомпетентними. Вони вміли зміряти температуру, деякі знали, як робити перев’язку. Та на цьому їхні навички закінчувалися. В результаті пацієнти, які не могли самі про себе подбати, практично були покинуті напризволяще. Медсестри не робили нічого, якщо хворий тиждень лежав із закрепом, не мили тих, хто сам не міг цього зробити. Пам’ятаю, як чолов’яга з розтрощеною рукою розповідав мені, що за три тижні жодного разу не вмивався. Медсестри по декілька днів навіть не заправляли наші ліжка. Харчування в шпиталях було хороше, можна сказати, навіть відмінне. В Іспанії, як ніде більше у світі, існує традиція напихати хворого надміру поживною їжею. В Лериді харчування було чудове. О шостій ранку — сніданок, що складався із супу, омлету, печені, хліба, білого вина й кави. Обід був ще багатшим, і це в той час, коли цивільне населення страждало від недоїдання. Мабуть, іспанці нічого не знають про поняття легкої дієти. Вони годують хворих такою самою їжею, що й здорових — жирні страви, просякнуті оливковою олією.

Якось вранці нам повідомили, що всіх поранених з моєї палати відправляють до Барселони. Я ледь встиг надіслати дружині телеграму, оскільки нас одразу посадили на автобуси і відвезли на залізничну станцію. І коли потяг вже вирушав, санітар, який нас супроводжував, ненароком обмовився, що ми їдемо не до Барселони, а до Таррагони. Мабуть, машиніст передумав. «Іспанія», — подумав я. Ще більше по-іспанському було затримати потяг, доки я відправляв дружині іншу телеграму. До слова, дружина телеграми так і не отримала. І це теж так по-іспанському.

Нас везли у звичайному вагоні третього класу з дерев’яними сидіннями. Деякі чоловіки із серйозними пораненнями сьогодні вперше підвелися з ліжка. Спека й бовтанка у вагоні зробили свою справу: половина була ледь при тямі, інші блювали на підлогу. Санітар пропихався поміж блідих наче смерть і ледь живих бійців і лив кожному до рота воду з міха з козячої шкіри. Ту воду було неможливо пити, я й досі пам’ятаю її гидкий присмак. Коли ми дісталися Таррагони, вже смеркалося. З потяга до моря було рукою подати. Щойно ми прибули, з вокзалу вирушив військовий потяг з бійцями Інтернаціональної бригади. На мосту стояв натовп людей, махаючи їм руками. Потяг був дуже довгий, напханий по саму зав’язку, на відкритих платформах стояли гармати, а навколо них повно солдатів. Я дуже виразно пам’ятаю, як той потяг від’їжджав у жовтаве надвечір’я. На тлі бірюзового моря повз нас поволі пропливали вікна, з яких визирали смагляві веселі обличчя, стирчали дула гвинтівок і тріпотіли червоні шарфи.

— Extranjeros — іноземці, — мовив хтось.

— Італійці.

Не було жодних сумнівів. Хто, крім італійців, міг збитися в такі мальовничі групки й так елегантно махати руками у відповідь. Однак, ця елегантність не заважала їм пити вино просто з пляшок. Пізніше ми дізналися, що то були бійці, які у березні виграли велику битву під Гвадалахарою. Хлопці побували у відпустці і от тепер поверталися на Араґонський фронт. Боюся, що вже за декілька тижнів більшість з них загинули під Уескою. Поранені у моєму вагоні, які могли рухатися, підвелися і махали італійцям руками, проводжаючи їх. Хтось махав милицею, чиясь перев’язана рука здіймалася у вітальному жесті. Ось вона — алегорична картина війни: здорові воїни гордо вирушають на фронт, поранені каліки повзуть до шпиталю, а серце завмирає від одного вигляду зброї на відкритих платформах. І все це породжує фатальне відчуття, якого просто неможливо позбутись, відчуття того, що, врешті-решт, війна — це слава.

Таррагонський шпиталь виявився величезним і по зав’язку набитим пораненими з усіх фронтів. Яких тільки поранень тут не побачиш! Гадаю, способи лікування деяких ран відповідали останнім медичним досягненням, проте дивитися на них було страшно. Рану залишали відкритою і не бинтували, захищаючи від мух натягнутою на дротину марлею. Під марлею виднілося червоне желе рани, яка вже починала гоїтися. Був там один чоловік з пораненням в обличчя й шию, який на голові носив щось на кшталт круглого шолома з марлі. Рот був забинтований, і дихав він через прикріплену до вуст тоненьку трубочку. Бідний, він виглядав таким самотнім — тинявся туди-сюди палатою, дивився на нас крізь свою марлеву клітку й нічого не міг сказати. Я пробув три чи чотири дні у Таррагоні. Я вже достатньо оклигав і навіть якось зміг дійти аж до берега моря. Химерно було бачити, що життя на узбережжі плине так само, як і завжди, — працюють дорогі кафе, товсті буржуа купаються в морі і засмагають у шезлонгах, ніби немає ніякої війни за тисячі кілометрів звідси. А однак один відпочивальник втопився на моїх очах, що здавалося неможливим у цьому мілкому й теплому морі.

Нарешті, після восьми чи дев’яти днів після поранення, мене оглянули. В хірургічному відділенні, де оглядали усіх новоприбулих поранених, лікарі величезним ножицями розрізали пласти гіпсу, в якому знемагали хлопці з розтрощеними ребрами й ключицями. З дірки у масивній незграбній броні визирало схвильоване, брудне, тижнями не голене обличчя. Лікар, моторний молодий чоловік років тридцяти, посадив мене на стілець, затис мій язик шматком грубої марлі й витяг його наскільки це було можливо.